Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

22.3

 

– Хто тебе послав? – звуки, що виходили з пащі тигра, лише віддалено нагадували голос Карі.

– Н-ніх-хто…

– Брешеш! – перервав його метаморф. – Ти людина. Ти не міг сам знайти Зрадників. Віддай артефакт!

Чоловік зацьковано озирнувся на Лін, немов шукаючи підтримки, але вона вдала, ніби розглядає пейзаж. Вандалів дівчина не любила, «чорних» археологів – теж. І якщо зазвичай спокійний Карі розлютився, справа серйозна.

Не отримавши співчуття, чоловік тремтячими руками взявся за рукоять, що стирчала з-за його плеча.

– Я маг, дурню! – Він разюче змінився. – Все трохи не так, але мені вже байдуже!

Біле волосся зметнулось за вітром, кремезна постать наповнилася силою, багряний щербатий меч вилетів із піхов… І світ спалахнув пурпуром! Лін подумала, що варто, напевно, ухилитися… тільки клинок летів дуже швидко, а вона ніби загрузла в густому багрянці…

Дівчина бачила лютий оскал сивого, розгублену фізіономію Віма, ледь пульсуюче лезо… і не могла поворухнутися. Сліпучий спалах змусив її зажмуритись, а потім гримнув оглушливий тріск – і мана розвіялася.

Перше, що кинулось в очі, – рука, яка судорожно стискала рукоять звичайного меча. Рука, що лежала на землі в калюжі крові…

Сивий маг сидів навпочіпки, пестив покалічену кінцівку. Над ним височів із закривавленою мордою Карі, явно збираючись відгризти ворогові ще й голову. Лін подумала, що їй не під силу його зупинити, навіть якщо б вона хотіла це зробити… і що не завадило б поставити нападнику деякі питання.

– Благаю, принцесо! – Хлопчина, про якого вона зовсім забула, гепнувся на коліна і поповз до неї, не помічаючи, що залишає за собою кривавий слід. – Благаю!

Лін стало погано. Щоб хоч якось прийти до тями, вона відвернулась і заплющила очі. Дві худі чіпкі руки обвилися навколо її ніг, змусивши злякано обернутись і зло зашипіти на хлопчиська:

– Це ще що таке?! Встань негайно! Пусти!

Він не послухався, хіба що розтиснув руки, але лише для того, щоб зручніше було розмазувати сльози на запиленому обличчі:

– Пожалійте, принцесо! Це мій… тобто наш… він трохи того… ми його бережемо… доглядаємо… його мама… він не хотів… Клянусь, принцесо! Благаю… Не треба! Це я недогледів! Покарайте мене!

Лін схопила його за плечі, змушуючи піднятися. Не було причин не вірити гартонському бастарду – в душевному здоров’ї нападника вона і сама сумнівалась.

Дівчина повернулася до метаморфа, запитально підняла брову. Той задумливо оглянув свою «здобич», для чогось принюхався і невпевнено уточнив:

– Лін?..

Вона зітхнула.

– Віме, а він дійсно маг? Тобто справжній чи лиш має силу?

Хлопчина старанно закивав, стверджуючи незрозуміло що.

– Ти його давно знаєш? – допитувалась Лін.

– З дитинства! Ми завжди разом! – прозвучало щиро.

Для себе вона вже визначила роль нападника – злегка ненормальний маг, напевно опікував хлопця з дитинства, а потім сувора матуся з Храму Війни приставила його синочкові в охорону. Такий всюди небезпеку бачить і прагне оборонити дорогоцінне дитя.

– Якщо я помічу його біля принцеси – вб’ю, – попередив Карі. – Постарайся, хлопче, щоб твій друг не потрапляв мені на очі. Та не ридай ти, він же маг, руку нову відростить.

Коли вони повернулись до покинутої книги, Лін запитала метаморфа, чому він так розсердився через ту скульптуру.

– Зрадники, – хрипко пояснив Карі, – найвідоміша група проклятих до Останньої війни. Вони були розбійниками, що зрадили свого отамана. Їх перетворили на камінь. Колись вони пограбували капище тролів і винесли звідти шість медальйонів, які приховували своїх власників від людей. Є легенда, що якщо сплавити всі медальйони, їхній господар стане невидимим і для людей, і для не-людей. Тут залишилося лише п’ять… Ти, звичайно, не могла бачити Зрадників, але, повір, вони як живі.

В «Сказаннях…» Лін знайшла ту легенду. Переклад був залитий чорнилом – вже висохлим, та на вигляд як свіжим. Метаморф абияк переклав-переказав давній варіант.

Лін не сказала, що бачила і Зрадників, і медальйони, але вперше серйозно задумалася щодо своєї раси.

***

– Це ти винний! – Ваніс тицьнув недавно відновленим пальцем у брата. – Ти! Ми як домовлялися? Як, я питаю?! Я шукаю – ти прикриваєш! Я нападаю – ти прикриваєш! Я перемагаю – ти здих… прикриваєш! У-у-у! Дурна твоя голова, невже ти настільки вжився у роль, що забув про свої обов’язки?! Телепню, чому ти не прибрав метаморфа! Прокляття! Ні, це я винен! Поклався на недоумка! Ну, що скажеш на своє виправдання?!

Ангас потупився, не в змозі витримати палаючий погляд старшого брата. Він гостро відчував провину, проте було дещо… щось, що захопило його настільки, що він знехтував обов’язком.

– Ми не були готові.

Від цих слів Ваніс роздратувався ще більше:

– Не готові, кажеш?! Це війна! Потрібно завжди бути насторожі! Запам’ятай, дурню, завжди! – Його руки аж літали, виплітаючи хитромудрі фігури, що застигали в повітрі. Деякі з них час від часу піднімались у небо і розчинялися в блакиті. – І чому замість жалібного скиглення ти не прибив їх на місці?! Вони ж навіть не відчули в мені магію!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍