Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

Натовп, що встиг добряче засумувати біля Стіни Одкровень, зустрів паломників гучним ревом. На відсутність хранителів Геданіота мало хто звернув увагу.

***

Метаморф злився. Він був ображений на весь білий світ (і всі інші світи включно), що не заважало йому виконувати прямі обов’язки хранителя, тобто сидіти біля Лін і чуйно прислухатись до навколишнього середовища. Саме прислухатись, оскільки очі його від самого повернення із-за Стіни Одкровень вперто не бажали відриватися від землі. Дівчина спочатку намагалась розворушити хлопця, потім залишила це невдячне заняття: не маленький вже, захоче – сам скаже.

Можливо.

Вони розташувалися біля великого брудно-жовтого валуна, одну сторону якого омивали води Світли. Тонкий струмочок біг між каменів, ніде не затримуючись, несучи свої води Морю Сплячих. У тіні округлого каменю майже не відчувались пекучі промені сонця, що хилилося до заходу.

З того місця, де сиділа Лін, виднілась долина, заставлена ​​ казковими фігурами, створеними водою, вітром і сонцем. Там, в низині, неспішно походжали двоє: братик Геданіота і якийсь зовсім сивий чоловік.

Вім на кожному кроці прикладав руки до серця, охав і ахав, розмовляв сам із собою, раз по раз звертався до співрозмовника. Його супутник йшов цілеспрямовано, уважно оглядався, ніби щось шукав. Ось він несподівано жваво як для свого віку підскочив до чогось, що зацікавило його, але одразу ж засмучено похитав головою – ні, не те…

Лін так захопилася його пошуками, що навіть відклала книгу, з боєм винесену з тутешнього монастиря. Важкий том називався «Сказання земель Серединних, нині Храмовими іменованих» і був збіркою переказів, поширених у цих місцях задовго до побудови Його Храму. Половина фоліанта була написана стародавньою мовою ельфів, а друга являла собою не дуже вмілий переклад першої частини. До кожної історії додавались ілюстрації, на деяких малюнках Лін впізнавала місця, в яких побувала.

Вім і його знайомий майже дійшли до протилежного схилу долини, продовжуючи щось вишукувати. Їхні фігури то ховалися, то знову показувались поміж каміння, перетворившись на невеликі чорні цятки. Якби Лін не спостерігала за ними від початку, ні за що б не здогадалася, що серед кам’яного нагромадження нишпорять люди.

Нарешті рух цяток припинився. Невже вони знайшли те, що шукали? Дівчина прищулилась, але обраний ними валун нічим не відрізнявся від тисяч своїх побратимів. Відлуння донесло віддалений стукіт молотка.

Поряд пролунало незадоволене бурчання. Лін повернула голову, боячись припустити, що утне метаморф.

Той уже завершив перетворення на тигра. Колір тварини і раніше був синім – як пояснював Карі, в майбутньому він обов’язково створить достовірний образ, а поки краще не експериментувати з вивченим ще в дитинстві виглядом. Біля хранителя лежали шматки одягу, довгі кігті вп’ялись у твердий ґрунт, під гладкою шерстю напружилися м’язи… Однак метаморф чомусь зволікав, переводячи мерехтливий погляд то на «принцесу», то на долину.

«Не хоче залишати мене одну» – здогадалась Лін і наступної миті зробила те, чого ніяк від себе не очікувала: застрибнула тигру на спину, обхопила руками товсту шию і приготувалася до польоту.

«Марк на ньому їздив, йому не важко, я не впаду» – подумки повторювала Лін, завмираючи від страху.

Карі виявився вкрай незручною «конячкою» – блискуча шерсть ковзала і, незважаючи на міцно стиснуті пальці, дівчина відчувала: ще трохи – і вона з’їде набік, а то й просто впаде. Довгі стрибки віддавалися порожнечею всередині, вітер свистів у вухах, очі сльозились, не встигаючи стежити за зміною ландшафту.

Поїздка закінчилася несподівано швидко. Метаморф різко зупинився, піднявшись на задніх лапах (Лін боляче врізалась підборіддям у його маківку) і видав утробний рик. Сивий чоловік випустив із рук невеликий молоток, яким довбав камінь.

Ні, не камінь!

Серед валунів він зумів відшукати справжній витвір мистецтва – скульптуру, що зображала шістьох воїнів у натуральну величину. Час неабияк потрудилося над статуєю, але не стер безлічі дрібних деталей, які доводили: це зовсім не жарт природи.

У кожного з воїнів висів на шиї металевий медальйон, ніби упаяний в камінь. Саме прикраси й намагався виколупати чоловік. І, здається, з однією він досяг успіху.