Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

– Як війна? Чому війна? − ошелешено округляю я очі.

– Та от, блохастому шлея під хвіст потрапила. Каже, що не поїде, доки не побачить дівчину, що врятувала його сина. А він настирливий, я знаю, − кривиться Аєдан. – Не покажу тебе, оголосить війну. Йому мій Холдовін сильно спокою не дає.

Це просто якась маячня. Ну, не може ж він серйозно такі речі говорити. Яка війна? Навіщо війна? Чому? З ким? Але тут я згадую, як назвала хлопця відьма, і в грудях все обмирає.

– А хто він, цей… блохастий? – шепочу, вже знаючи відповідь.

– Князь Луади. Дуже нахабний і хитрий вовчисько, скажу я тобі, – хмикає король Раграста.

Богиня Пресвітла, ну як же так? Чому князь? Чому нічого не може бути просто?

– Не треба війни, – заплющую я очі.

Цього я не можу допустити. Я життя маю зберігати, а не ставати причиною кровопролиття.

– Я… я зустрінуся з ним. Якось замаскуюсь і зустрінуся, – зітхаю важко. – Чи можна мені побачитися з деєю Кахін? Я спитаю у неї поради, як краще це зробити, щоб нічого поганого не сталося.

Підіймаю на Аєдана благальний погляд і ледь не сахаюся назад, таким злим він тепер виглядає.

− З Кахін ти побачитися не зможеш. Я її вигнав після того, що вона з тобою зробила, – жорстко карбує демон.

– Але… але дея Кахін не винна… і вона обіцяла розповісти мені про батька… та бабусю. Я нічого не знала про них, – заламую руки, ошелешена такою відповіддю.

Але обличчя Аєдана залишається жорстким і непохитним.

− Винувата вона, винувата. Ти через неї мало не згоріла живцем. Якби я вас не знайшов, ти могла б бути вже мертвою. Скажи дякую, що я її там на місці не порішив. Тому ще раз ні. Ти з нею не побачишся.

Він не передумає. Та й не зобов'язаний. Скоріше навпаки. Слово короля все-таки.

Мені залишається лише змиритися. Як би мені не було шкода, він тут цілком у своєму праві. І за те, що Кахін забрала мене таким чином, всупереч його наказові, справді міг її навіть стратити. Сподіваюся, з нею все гаразд.

Мені дуже прикро, що я нічого більше не дізнаюся про свою спадщину, про батька, його матір… Але раніше мені навіть імена їх були невідомі. Може тепер я сама з часом зможу щось розвідати?

Опустивши голову, запахую щільніше халат, аби чимось зайняти тремтячі руки. Відчуваю на собі уважний погляд Аєдана, і дуже намагаюся не показувати, наскільки засмучена. Не треба цього.

Але провести демона мені не вдається.

− Зайченя, послухай... − починає він, але більше нічого сказати не встигає.

У двері хтось делікатно стукає, перебиваючи його. Скреготнувши зубами, король стискає роздратовано губи. Зітхає гнівно.

– Хто? – гаркає крізь усю кімнату.

− Ваша величність, − у вітальню заглядає його особистий слуга Ойзін. − Там дейр Мартан прибув до палацу. Просить про зустріч, каже, що терміново. І князь знову питав…