Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

І саме тому принц Андре й чекатиме нас там, адже штурмувати неприступну в’язницю куди важче, ніж мальовничу та відкриту площу!

– Ні, – одразу заперечив Піт. – Він точно це передбачив. Це буде ще одна пастка.

– А ми маємо вибір, хай йому грець?!

– Так, – сказав Піт. Тяжко якось сказав. – Я пропоную ось що: натиснути на несподіванку і взяти їх нахабством. Ми виб’ємо їх із в’язниці прямо на балу! – виголосив він.

У кожного присутнього очі стали, як блюдечка.

– Сподіватимемось, що вони настільки оторопіють від такої нахабності, що не встигнуть організувати гідну оборону.

Івор заперечливо хитнув головою:

– Усе вони встигнуть. Ти сам бачив: принц завжди напоготові, не знімає руку зі шпаги.

Піт зробив протяжний вдих.

– Нічого... Ми з цим щось придумаємо. Завтра детальніше розвідаємо цю деталь.

«Ага, аякже, – подумала я. – Отак дивлюсь я на тебе і прямо бачу, як ти сам віриш у свої слова…»

Опісля розійшлися спати. Після таких ударів треба добряче відпочити, набратися сил, подавити зневіру, відновити надії… А Піт ще довго сидів над вогнем, утупивши невидющий погляд у полум’яні язики.

– Не спиться? – запитала, сівши поряд.

– А тобі? Прокинулось єство дворянки й закочує істерику від одного погляду на мох, на якому доведеться спати?

– Ти думаєш про хлопців? – проігнорувала випад.

– Ти так кажеш, ніби я взагалі можу думати про щось, крім них, – буркнув Піт.

«Наприклад, гадання, як краще когось підколоти, ніколи не покидає твоєї ясної голови», – хмикнула я.

Хлопець не відривав погляду від полум’я.

– Тео, Арчі, Керрі… – раптом продовжив він. – Ти тільки подумай: їх усіх може не стати. Добре вже Марко чи Грицько… Вони хоч грабували! А Тео чи Арчі? А Керрі — він же ще зовсім дитина! І його також стратять.

І збиралася я щось сказати, та від наступних його слів заніміла.

– Це я у всьому винен, – глухо видав Піт.

Він підворушив багаття, і вгору піднявся сніп іскор. Освітив його очі. Темні, непроглядні, сталеві... Та нарешті крізь них щось пробилось. Біль пробився крізь них.

– Це ж я винен, – коронний оскал. – Це я зробив із них бандитів. Це я їх підбив. Багатьох судили не за такі важкі злочини, як у мене. Посиділи б собі кілька років за ґратами чи каторжниками на далеких островах… А тепер їх ведуть на страту. Через мене ведуть.

«Цю неприступну скелю пробило на сповідь, – не вірила я. – Він відкриває, що думає… Він вперше відкриває мені частинку душі!»

– Інколи мені здається, що я винен у всіх бідах світу, – кривий оскал все більше пробирав до мурашок. – Податки підвищили – я. Пшениця не вродила – я. Люди помирають у злиднях – також я… А уявляєш, якби через мене почалася війна? Ну, там матір якраз народжує мене і перебирає на себе одного лікаря… А бравий принц, який приїхав свататися до принцеси, смертельно занедужав і помирає в останніх конвульсіях, бо йому не вистачало саме того лікаря… А королівство цього принца звинувачує інше королівство, що вони вбили їхнього принца – і починається війна. І знову винен я.

«Ні, – здригнулася я. – Мені, звісно, давно кортіло взнати, що він думає і чим живе… Але це вже занадто. Пора втручатися і змінювати тему розмови!»

– Піте, – різко повела я, ніби мені взагалі начхати, що він там до цього говорив. – Знаєш, мене давно цікавить одна річ. От Нілс у нас — Діжка, Пірс — Решето, Івор — Пазур… А ти — Аллен. Помічаєш контраст?

– Та є трохи, – знизав плечима.

– І чого так?

– Ну, можу я як ватажок хоч якісь привілеї мати, – хмикнув він. – От і сам собі прізвисько взяв.

– То Піт Аллен — це не справжнє ім’я?

– Ні.

– Сам вигадав?

– Також ні.

– Хто ж тоді?

– Сестра, – якось глухо.

– У тебе є сестра? – здивувалася я.

– А це так нереалістично звучить? – гірко посміхнувся Піт.

– Та ні, просто… ніколи не чула про неї від тебе. Де ж вона зараз?

– Скоріше всього, десь на дні океану.

Я здригнулась. А щоб його, знову повела не туди!

– Кораблетроща?

– Страшна. Безжальна, нещадна… – витискував він. – Може, та сама, яка забрала брата Стецька. А може, й ні. Хто його знає, – чергова гірка усмішка. – В дитинстві ми дуже любили гратися в піратів, її завжди тягнуло до моря… У нас навіть корабель на дереві був. Ми там ховалися від всього світу.

Хлопець трохи помовчав.

– А вона бойова була… На тебе чимось схожа. Ви б, напевне, зійшлися… – знову підворушив багаття. Ніби хотілось заламувати руки, і робив усе, тільки б їх чимось зайняти. – Батько не любив мене. Ніколи не любив… А її любив. І вона пробувала захистити мене від всіх і кожного. І це при тому, що на два з половиною роки молодша… Смішна була!