Ая Кучер - Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер

- Так не перетворюй. Дай мені ще один шанс.

- Я не можу, - підтискає губи, часто моргає. Помічаю великі крапельки сліз. - Я намагалася, правда. Я весь час намагаюся, думаю, сумніваюся... І я не можу так більше. Не хочу. Я не знаю, як тобі вірити. Думала, треба ж із тобою поговорити, дізнатися думку й іншого боку. Але тепер розумію, що це безглуздо. Адже я все одно не можу довіритися тобі повністю.

- З фотошопом Іри ти теж не вірила, поки я не знайшов доказів. Може, пора трішки мені вірити, Тась? Я вчинив як мудак, згоден. Підло і низько. Але зараз я намагаюся це виправити.

- Виправ.

Просить так щиро і втомлено, що мене ламає. Хочеться просто зараз випалити всю правду, покаятися. Припинити мучити Тасю здогадками. Але, егоїстично, не можу.

Я, як дурень, сподіваюся на краще.

Я підіймаюся з місця, пересідаю ближче до дівчини. Притискаю до себе, радіючи, що не відштовхує. Дозволяє обійняти, провести долонею по волоссю, відчути її тремтіння.

- Виправ, - повторює твердіше, раптом відсторонюючись. На обличчі - незвична рішучість. - Тільки мене в це більше не втягуй. Я втомилася бути істеричкою, вічно бігати та не знати, що робити далі. Мені двадцять чотири...

- Я знаю, кохана.

- Ні, не знаєш. Мені двадцять чотири. У мене син, якому ще трьох місяців немає. А я іноді себе старою відчуваю. Але моє життя не закінчилося. І я не хочу його провести в постійних підозрах.

- Так не проводь. Довірся мені.

- Дім, я тобі довірилася сім років тому. Майже п'ять років тому сказала "так". І ніколи не сумнівалася. Жодного разу не підозрювала, що ти їздиш у відрядження не по роботі. Не гадала, затримався ти в офісі чи поїхав до іншої. У тебе була моя повна беззастережна довіра. Ти її зрадив. Не знаю, раз чи безліч... У мене стійке відчуття, що ти не вважаєш за зраду випадковий разовий зв'язок. Або це не заважає тобі любити мене, але...

- Ти зараз накручуєш себе.

- Тоді поясни. Чому раптом Маша мені розповіла?

- А тебе не збентежило, що вона взагалі розповіла? Стільки років мовчала, а тепер раптом вирішила сповідатися?

Я негідник, знаю. Б'ю по найслабших точках, намагаюся зруйнувати всі звинувачення дощенту. Викрутитися так, щоб усе закінчилося нормально. Без нових сюрпризів.

Тася знизує плечима, повертається до офіціанта, що підійшов. Швидко вибирає полуничний чай, а я замовляю каву і ланч на двох. Адже дівчина напевно знову не пообідала.

- Я знайшла адвоката з розлучень, - приголомшує Тася. - Це не пов'язано з Машею. Це слід було зробити на самому початку, щойно я побачила вас з Ірою.

- Тась...

- Не треба, - просить, стискаючи мою долоню. Дивиться прямо, слабо посміхається. - Дім, я хочу залишити гарні спогади про наш шлюб. Ти завжди будеш для мене особливою людиною. Але не перетворюймо це на трясовину, з якої не вибратися.

- Ти так швидко мене розлюбила? Інакше я не розумію...

- Не розлюбила, не повністю. Але це не означає, що я маю страждати.

- Тож будь щаслива, зі мною і будь.

- А з тобою, Дім, не виходить.

Не знаю, що має статися, щоб я вгамувався. Обірвав це непереборне тяжіння до Тасі. Дозволив їй піти, будувати з іншим нове життя.

Ні, я хочу, щоб Тася зі мною була щаслива.

- Є хтось іще? - цікавлюся, зчитуючи реакцію. Твою ж... Дівчина червоніє, ховає погляд. - Хто?

- Це... Нікого немає. Мене ніхто зараз не цікавить. Насправді я хотіла поговорити про інше, - дістає з кишені піджака фотографії, затискач. - Іра ж не просто так надіслала це, так?

- Не впевнений. Не знаю чому...

- Неважливо, не виправдовуйся. Я просто подумала, що це може допомогти. Раптом це якийсь натяк або необдумана підказка? І про затискач вона знала, Дім. Хтось їй розповів, наскільки він важливий.

- Не я. Можу чим завгодно заприсягтися, що Іру я знаю кілька місяців.

- Я вірю. Але... Може, ти втратив його з іншою дівчиною?

- Виключено.

Намагаюся говорити твердо, а сам розглядаю фотографію. Якість огидна, деталей не розібрати. Обличчя на картинці здається смутно знайомим, але ні імені, ні дати згадати не можу. Судячи з годинника, який подарував мені батько, фото зроблено не більше ніж пів року тому.

Тася помилилася. Це точно ніяк не пов'язано із затискачем, той зник раніше. І точно не в готелі я його загубив, завжди стежив за цим. Найімовірніше, на якомусь корпоративі. Перед новим роком або коли у Волошина була річниця.

- Гаразд, - Тася зітхає. - Тобі краще знати. Просто хотіла хоч якось допомогти, щоб це скоріше закінчилося. І... Незручно, але ти не думаєш, що це Шварц міг підлаштувати?

- Мирон? Маячня, - хитаю головою. - Навіщо йому? Він щось сказав? Зробив?

- Ні. Тобто... Просто Іра знала, де я живу. Влаштувалася до тебе на роботу. Про затискач теж у курсі, це не просто так, я впевнена. Не випадкові збіги. Хтось їй розповів. І, судячи з усього, хтось і забрав цей затискач.