Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Європи можуть опинитися на лаві підсудних. А суд червоних варварів – відомий суд… Тому передай західнім владарям, хай перестануть гризтися за повоєнного медведя, нехай уважніше подивляться на схід, яка звідсіль страшенно-грізна хмара насуває. Нехай завчасно поставлять громозвід, бо як зненацька гримне грім… він приголомшить, спараліжує владарів. Замість світових тронів… вони опиняться… «под етєнкою»…

У дискусіях пройшов день, минула ніч. На другий день приятелі подбали за документи для мене. І тут справа не «справляла» труднощів. Опівдні Панько приніс досить переконуючі документи. Я став «Короленком Федором – уповноваженим» від будівельного виділу кооперативи «Бугстрой» для вербунку грабарів у вінницькій та проскурівській окрузі; разом зі службовим документом-мандатом, у кишені в мене докладна інструкція-умови винайму робочої сили: від кубометра вивезеної землі Бугстрой платить 3 карб., фунт хліба денно для чоловіка, 5 фунтів вівса на коняку, пачку махорки, паперці, коробку сірників та метер мануфактури за кожний пропрацьований тиждень; крім цього, маршрут-мапа, а в записнику і список відомих грабарів по вінницькій та проскурівській окрузі, себто, своїх людей, у яких безпечно можна відпочити.

Третього ранку я зворушено попращався з Паньком, а Франц провів мене до автобуса і взяв квіток до Літина. Я вже мостився на лавочці у возі, як на дверях з’явився чекіст і довгим поглядом окинув пасажирів. Огнем ошпарило, як він блиснув сірим пенсне в мій бік; якась нестримна сила страху заграла й залила дрожжю. Не зігнись я в ту хвилину на місці – видав би себе.

Скориставши з моменту, як чекіст став розгортати куфер другого від дверей пасажира, я смикнув до виходу.

Ні! Щодалі до кордону, до мети, то нерви мої чимраз розмагнічувались. Відчував, що не зможу спокійно витримати приявности чекіста, хоч би з найпевнішими документами та маскуванням. Зарікся сідати чи до автобуса, чи в потяг.

Вернулися і в урядовім кабінеті, де розв’язуються проблеми соціялістичного будівництва округи, улаштували нараду про найбезпечніший спосіб мойого транспортування. На ровер посадити – рішили. Мої радянські служаки витягнули по сотні карбованців, і за годину Франц привіз ровер.

Піднесений, з солодкою надією легко добратись до кордону, виїжджав я з Вінниці. Дорога була чудова. Відпочилі ноги справно натискали педалі. До Проскурова почував себе краще, як у рідному селі, бо переконаний був, що з місця до в’язниці не посадять, викручуватимусь, а там зручний момент і – шмигну.

Отож преспокійно крутив педалі й попахкував «Salve-44, з великими стараннями через протекцію, роздобуту у вінницькім ЦРК, та малював собі картини переходу кордону. Думки плигали заячою зграєю: то нещасливі, трагічні – то вдалі, радісні.

У Літині затримався: руль у ровері не хоче повертатись. Довго шукав шлюсара, а ще довше лагодив руль. Весь інструмент єдиного на повітове місто механіка складався з надщербленого німецького ключа, з дореволюційного станка-різьбарки, десятка заржавілих шрубок та купи хламу.

Механік з трудом розкрутив руль, оглянув сповзану різьбу й задумався, песимістично посвистуючи. По хвилині зміркував і став перекидати хлам, відбираючи гайки. Назбиравши їх з десяток, почав накручувати на руль. Перебрав усі, й ані одна не приходиться: як не мала, то велика. Дістав шмат бляхи, підклав. Прийшло закручувати – ключ не бере. Кинувся в малій гайці нарізи виробляти – станок не витримує: вхопить зазубень у станку – зслизне гайка під сповзаним нарізом; натисне ключем гайку – зіскочить зазубень. Механік упрів, лютує й плаче з досади.

– Хоч зубами наріз вигризи! Отаке наше тепер життя. Вхопимось за індустріялізацію – село оголимо, сировини забракне; вдаримось піднести сільське господарство – нема за що індустріялізацію поширювати.

Хоч сядь та й плач.

– Новий станок вам варт придбати! – раджу механікові.

– Де? Обійдіть всю Вінницю чи й Київ – ніде й паршивого станочка не найдете. Та нема за чим і шкодувати. Однак не купив би.

– То ж чого? Це ж ваш фах.

– Нема рощоту. Патент II розряду припишуть. А хіба я тих 450 карб. зароблю? З голими руками, коли ні заліза, ні бляхи, анічогісінько нема?! А на патент роботи – дякую. Хоч я член міської ради, ніби й свідомий, але одної свідомости замало; до неї треба й хліба, а за нього нам євреям тепер сутужно. Заробітку ніякого, купити нема де, на однім пайку сидиш. А пайок радянський мокрий.

– Сухий беріть.

– Нема сухого. Чи хліб, чи крупи – все рясними селянськими сльозами скроплене. Гірке життя їхнє, не солодке й наше. Тепер таким, як ви, поки що добре.

– Чого ж, кажу, поки що? Скоро всім буде добре. Он кінчимо п’ятилітку, буде…

– Ой, вей мір, з вашою п’ятиліткою! Знаєте, що про вашу п’ятилітку кажуть? Як не знались в п’ятилітці – було в хаті і в повітці, а як вона наступила – хату й клуню оголила. Словом, нема хліба й мануфактури – одні слова й література.

Дивно було чути такі фрази від жида ще й члена міськради. Пробував його налякати:

– А ви знаєте, що за такі слова я міг би вас з ГПУ познайомити?

– Ой вей, думаєте, злякаюсь? Таких ГПУ не боїться. Надбавлять пайок, і замовкну. Я й на засіданнях іноді кажу, що вони сучі сини. Та що? На Лейбу накивають, дістану додаткову пайку та й тим кінчиться. Вони нас не бояться, вони знають – кого брати.

З Літина на Літичів їхав ще шмалкіше. Зупинявся лише під гору витерти піт, яким рясно обливала денна спека.

Вразило мене одно явище. Хто бував на Україні, хто міряв шлях з Вінниці до Межибожа? Хто не пам’ятає старезних дубів, що велетнями виструнчились по обидва боки шляху, творячи красу й прохолоду влітку, а захисток-дороговказ зимою? Ще за цариці Катерини люди десятиліттями плекали цих столітніх дідуганів, а сьогодні, за розпорядком недолугої влади, їх так безглуздо нищать. І для чого? На дрова! А де ж вугілля, якого добуття «перевищило довоєнний рівень»?..

Проїжджаю Дяківкою. В дворі чую сварку. Заходжу води напитися й довідуюсь: молотить Соз. Після полудня перепрягли коні й кобилу тітки Килини, проти її волі, запрягли з Хтодотовим буланим. А куди ж їй мізерній конячині справитися з таким верблюдом? Тітка Килина зразу не погоджувалася, та напомоглись. Коли ж Стецько почав її раз по раз хльоскати, серце Килинине не стерпіло. Вона Стецька відкинула за вухо від коней, випрягла на ходу шкапину й вивела з кола. Машина стала, а всі до Килини:

– Що робиш, жінко, схаменись, не стримуй роботи.

А вона вперлась:

– Будьте прокляті з вашим Созом. Дарую весь зарібок, а не дам знущатись над своєю худобою.

Вмовляли – не помагає. Силою хотіли коняку забрати – не дається, верещить, очі видряпає. Так і не вгамували. Забрала Килина кобилу додому. Машина стоїть, 30 душ робітників гаїться, а созівці по селу шукають восьмої коняки, бо сім не потягне.

Це одна з незчисленних причин «буйного розвитку колєктивізаційної стихії та гармонійного темпу» в