Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

мовчанці, поглядах, рум’янцях, вередах, ба навіть на гнівних зривах, безпідставність яких легко було б їй довести, але яких я волів не помічати, то казав собі, що таке життя для неї нестерпне, що вона позбавлена всього, що їй любо, і що наш розрив не за горами. Я прагнув тільки — як тільки вона на це пішла б, — аби я сам міг вибрати хвилину, таку хвилину, коли б це мені менше боліло, і в таку пору року, коли Альбертина не могла б поспішити в місце, де вона, за моїми уявленнями, пустилася б берега: ні до Амстердама, ні до Андре, ні до мадемуазель Вентейль (з якою вона зійшлася б, щоправда, через кілька місяців). Але до тієї пори я б заспокоївся, мені стало б до цього байдуже. В кожному разі, аби це все обміркувати, треба було почекати, поки минеться легкий рецидив, викликаний відкриттям причин, через які Альбертина, протягом кількох годин, не хотіла покинути, а потім одразу ж покинула Бальбек. Треба було почекати, поки симптоми, поступово слабнучи, зникнуть, якщо тільки я не дізнаюся чогось нового, ще гострішого, здатного зробити процес розриву ще боліснішим і важчим. Ця операція нині здавалася мені вже неминучою, але не терміновою; краще було проробити її «на холодну голову». Я був мастак обирати момент, бо якщо вона побажає піти перед моєю ухвалою і заявить, що з неї досить такого життя, я ще матиму час довести її неправоту, дати більше їй волі, пообіцяти їй у майбутньому якусь велику втіху, на яку вона повабиться, спробувати розжалобити її, признаючись у своїй гризоті. Тут я був спокійний, хоча я не дуже зважав на логіку. Бо в своїй гіпотезі, не рахуючись із тим, що Альбертина мовила і заповідала, я гадав, що, збираючись піти, вона загодя викладе свої аргументи, давши змогу мені їх розбити і вийти переможцем.

Я відчував, що життя з Альбертиною, коли я не ревнував, було нудне, а коли ревнував — пекельне. Якщо в ньому було щось від щастя, то довго тривати воно не могло. В мені брала гору розсудливість, та сама, що в Бальбеку, коли того щасливого вечора, після візити маркізи де Камбремер, я поклав собі покинути Альбертину, бо зрозумів, що від зволікання я нічого не виграю. Тільки тепер я ще й уявляв, що спогад про неї скидатиметься на продовжену педаллю вібрацію останньої хвилини нашої розлуки. Ось чому я прагнув обрати якусь лагідну хвилину, аби саме вона бриніла в мені й далі. Для цього не треба було бути надто перебірливим, надто довго чекати — досить було тільки покластися на розум. Але, стільки чекавши, було б шаленством не почекати ще кілька днів, поки не випаде така бажана хвилина, ніж потім сприймати відхід Альбертини з таким самим бунтом, який збурював мене, коли мама відходила від мого ліжка, не сказавши добраніч, або коли прощалася зі мною на вокзалі. На всяк випадок я був із нею підкреслено запобігливо-ласкавим. Щодо суконь Фортюні, ми, нарешті, зважилися на небесно-золоту з рожевою підшивкою — сукня була готова. Крім того, я замовляв ще п’ять, від яких Альбертина, вибираючи цю одну, відмовилася не без жалю.

А проте навесні, через два місяці після моєї розмови з її тіткою, одного вечора мене спалило. Це було, власне, того вечора, коли Альбертина вперше наділа блакитно-золотий шлафрок від Фортюні. Він нагадав мені Венецію, і я ще гостріше відчув, чим я жертвую для Альбертини, і то без жодної вдячности з її боку. Я ніколи не бачив Венеції, але марив про неї безперестань, починаючи від часів Великодніх свят, які я дитиною мав провести там, і згодом, коли Сванн у Комбре дарував мені штихи

Тиціана і фотографії робіт Джотто. Сукня Фортюні на Альбертині здавалася мені спокусливою тінню недосяжної Венеції. Вона майоріла арабесками й орнаментами, як Венеція, як венецькі палаци, скриті, ніби султанші, за кам’яною різьбою, як оправи з Амброзіанської книгозбірні[105], як колони, де східні птахи, символізуючи і смерть і життя, повторюються в мигтінні темно-блакитної тканини, яка, беручи на себе мій погляд, перетворювалася в рідке золото, — так при підході гондол жахтить вогнистим металом блакиття Канале Ґранде. А рукави були підшиті матерією вишневого кольору, цей колір щиро венецький і зветься червінню Тьєполо.

Удень Франсуаза буркнула при мені, що Альбертина з усього невдоволена: коли я велю передати їй, що вийду з нею або не вийду, що авто заїде по неї або не заїде, вона знизує плечима і відповідає майже неввічливо. Ввечері я відчув, що Альбертина в злому гуморі, перша хвиля спеки пригнітила мене, я не стримався і дорікнув її за невдячність. «Можете спитати кого завгодно, — кричав я, не тямлячись, — спитайте Франсуазу, всі це кажуть!» Аж це я пригадав собі, як Альбертина одного разу казала, який я роблюся страшний, коли гніваюся, і застосувала до мене вірші з «Етер»:

Чоло ти грізне обернув до мене — І замішання вже в душі страшенне… Ох, серце з переляку геть тріпоче, Як сиплять іскрами твої гарячі очі.

Я засоромився за свою ґвалтовність. І щоб це якось відробити, але так, аби не виглядало поразкою, аби мій мир був миром грізним і збройним, аби вона не подумала, що я боюся розриву (не туди стежка в гори), я сказав: «Пробачте мені, люба Альбертино! Мені сором за свою поривчастість, я в розпачі. Якщо ми не зможемо порозумітися, якщо нам доведеться розійтися, то — не так, це нас принижує. Ми розстанемося, якщо треба, але передусім мені хочеться смиренно і від цілого серця просити у вас пробачення». Я подумав, що з метою направити