Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Хіба що… «Так, я пригадую, що Альбертина казала мені про це… (про це вона навіть не наменулася). Коли ж сталася ця пригода? Все переплуталося мені в голові. — «Та принаймні сталося в пору, не перепорилося, бо назавтра припадав термін найму і бабуся Андре мала заплатити за зайвий місяць. Брат Андре зламав ногу 14 вересня, Андре телеграфу вала Альбертині п’ятнадцятого вранці, і Альбертина встигла попередити агентство. Ще один день, і довелося б заплатити за віллу до 15 жовтня». Отож, коли Альбертина, передумавши, сказала: «Ми вирушаємо ввечері», вона вже бачила подумки невідому мені оселю бабусі Андре, де після нашого повернення могла сходитися з приятелькою, яку вона (без мого відома) очікувала в Бальбеку. А ту ласкаву згоду на повернення зі мною, таку суперечливу з її попередньою упертою відмовою, я намагався приписати її м’якосердості. Насправді вони відбивали зміну ситуації, про яку ми не відаємо і яка криє секрет вагань у поводженні жінки, яка нас не кохає. Вона затято відмагається прийти на побачення завтра, бо вона втомилася, бо мусить іти до діда на обід. «Приходьте хоч пізніше», — наполягаємо ми. «Дід завжди затримує мене. Може, він захоче мене провести». Просто у неї побачення з іншим, тим, по кому сохне. Аж це в цього іншого виникли якісь клопоти. І вона приходить до нас висловити свій жаль, що завдала нам прикрощів, і що біс із ним, її дідом, вона залюбки зостанеться з нами. Я мав би зрозуміти, куди хилила Альбертина в день від’їзду з Бальбека. Але щоб з’ясувати, на що Альбертина б’є, мені не треба було ловити її на слові, досить було згадати дві риси її характеру.

Вони саме й спали оце мені: одна риса мені на втіху, а друга — на розпач, бо ми знаходимо в нашій пам’яті все; це щось ніби аптека або хемічна лабораторія, де нам попадаються під руку то заспокійливі ліки, то смертельна трутизна. Першою її рисою, утішливою, була звичка догоджати зразу кільком особам і водночас наживатися на тому, що вона робила. Оскільки Андре не верталася, Альбертині вже перехотілося залишатися в Бальбеку, тобто виходить, що вона не могла обійтися без Андре. І це було цілком у її характері: поверненням до Парижа вона могла потішити двох осіб, яких щиро кохала: мене, доводячи цим, що вона їде, аби не покидати мене самого, аби я не катувався, з відданости мені; Андре, переконуючи її, що як та не з’явиться у Бальбеку, то вона не затримається там ані на хвильку, що вона засиділася тут, аби лиш побачити її, і що вона полине до неї як стій. Отож від’їзд Альбертини зі мною, такий поквапливий завдяки, з одного боку, моїй тузі, моєму прагненню вернутися до Парижа, а з другого, завдяки телеграмі Андре, був цілком природний, бо ми обоє з Андре — не знаючи навзаєм, Андре про мою тугу, а я про її телеграму, могли припускати, що від’їзд Альбертини став наслідком єдиної, кожному з нас невідомої причини, яка вимагала швидко і раптово все переграти. Крім того, я міг подумати, що істотною Альбертининою спонукою було товаришити мені, але що вона хотіла ще й якось віддячитися Андре. Проте, на жаль, мені майже одразу згадалася інша риса її характеру, а саме, жвавість, з якою вона улягала нездоланній спокусі розкошів. Я згадав, як нетерпляче ждала вона, надумавши їхати, хвилі від’їзду, як смикала директора готелю, який зумисне затримував нас, щоб ми спізнилися на омнібус, пригадав, як вона порозуміло знизувала плечима (розчуливши мене цим знизуванням), коли в приміському потязі маркіз де Камбремер умовляв нас відкласти від’їзд бодай на тиждень. Так, те, що Альбертина бачила в цю хвилину, те, що так квапило її з від’їздом, те, що їй нетерпеливилось віднайти, це була необжита квартирка (де я був одного разу), квартирка бабусі Андре, залишена під нагляд старого лакея, розкішне помешкання, повернуте на південь, але таке пустельне й тихе, що сонце ніби накидало покрівці на канапу і на фотелі, і де Альбертина й Андре попросять у поштивого, може, наївного, може, досвідченого швейцара, аби він дозволив їм перепочити.

Цей покій стояв у мене повсякчас перед очима, порожній, із ліжком чи канапою, з темною чи обізнаною прислугою, куди Альбертина, з нетерпеливою й стурбованою міною, бігла зустрітися зі своєю подружкою, яка, звичайно, приходила раніше, бо була вільніша. Досі ніколи я не думав про цю квартирку, але нині вона набирала для мене якоїсь грізної краси. Таємниця людських істот — це як таємниця природи; кожне наукове відкриття змушує її відступити, але не усуває. Ревнивець доводить до розпуки кохану жінку, позбавляючи її безлічі маленьких радощів; але радощі, які є сутністю її життя, жінка ховає там, де йому на думку не спаде їх шукати, навіть у ті хвилини, коли він виявляє особливу далекоглядність і коли треті особи постачають йому найкращу інформацію.

Правда, Андре збиралася їхати. Але мені не хотілося, щоб Альбертина мене зневажала, бо вона з Андре пошила мене в дурні. Рано чи пізно я їй про це скажу. Таким чином, я, мабуть, змушу її поговорити зі мною щиро, покажу їй, що я цілком у курсі того, що вона від мене приховує. Але я відкладав розмову; по-перше, тому, що після візити до мене тітки вона швидко здогадається, звідки в мене ці дані, джерело вичерпається, і їй знову море по коліна. А ще тому, що я не волів важити доти, доки не матиму цілковитої певности, що Альбертина залишиться жити я мене скільки мені заманеться, волів не доводити її злість до білого гарту, щоб вона мене не покинула. Щоправда, коли я так розумував, коли шукав правди, я завбачав прийдешність на підставі її слів, — а вона завше схвалювала мої задуми, казала, як їй подобається таке життя, як сміється вона з зачину, — я не сумнівався, що вона завжди буде зі мною. Мене в’ялило це безлюддя, я відчував, як життя, Всесвіт, яких я так і не встиг зажити, тікають від мене, що я проміняв їх на жінку, нездольну мені вже дати нічого нового. Я не міг навіть вибратися до Венеції, де я лежав би в ліжку, а мене гризла б думка, що за нею впадають гондольєр, готельні постояльці, венеційки. Але коли я розумував, озброївшись іншою гіпотезою, опертою не на словах Альбертини, а на її