Андрій Анатолійович Кокотюха - Повзе змія

Ось і знову — тихе похмілля Від компаній і від подруг. Перший сніг спадає на гілля І лягає мені до рук. Тільки щось защемить у грудях, Й алкоголем його не залить. Скільки я скандалив на людях, Ось тепер душа й болить. Так закінчу я власну повість. Не печалься, душа, не ридай. Розгубив назавжди свою молодість По вокзалах і поїздах. І тепер на нічних полустанках, У густім паровознім диму Моя юність літає до ранку І зникає кудись у пітьму. Скільки там коньяку у флязі. Саме стільки, щоб совість залить, Бо такому, як я, бродязі І лишається тільки, що пить. Ось і знову — тихе похмілля Від компаній і від подруг. Перший сніг спадає на гілля І лягає мені до рук * * * Прощай, моя радість, прощай. Я знаю — не будеш чекати. Тепер з благородних напитків лиш чай Я можу собі дозволяти. Я знаю, любов — це обман. Та про тебе співав я ночами. І на пересилці один уркаган Сльозу утирав поміж нами. Коли ти ішла вздовж вітрин У своєму найкращому платті, Серйозні швейцари з готелю «Берлін» Стояли, немов на параді, Дивилися, що глядачі, На тебе — шалаву і стерву, І навіть вокзальні дрібні щипачі Робили обідню перерву. Так прощай, моя радість, прощай. Роки, як птахи, промайнули. Я вип'ю свій круто заварений чай За наше з тобою минуле. * * * Не довіряв я жінкам ніколи, І не тримаю на тебе зла. Тільки скажи мені з власної волі — Що ж ти, паскуда, мене здала. Знай, що колись я повернуся, Знову колись проп’юсь до рубля, Знову зап'ю і мамой клянуся — Я ще дістану тебе, буду бля. Скучно сьогодні і хочеться водки. Тільки мені, повір, все одно, Хто тепер платить за твої шмотки, Хто тебе поїть сухим вином. І хай не шкодую я за любов’ю, Хай із нагана не стрелюсь в висок. Вирву колись разом із кров’ю Серце твоє — сухе, як пісок. * * * Друг мій Жора, скокарь зі стажем, Скине вдало все барахло. Пий, мій друже, ми ще закажем, Пий портвейн прокурору на зло. Ми з тобой працювали разом, Ми ділили навпіл навар. Пам’ята нас останнім часом Кожен сквер і кожен пивбар. Ми з тобою не знали горя. Але скоро роз’їдемось ми — Ти кудись на гастролі поближче до моря, Я ж поближче кудись до тюрми. Та звільниться й найгірший злодій. Доведеться і нам, дивись, Ще зустрітися на свободі, По старих адресах пройтись. Я впишуся в любі адреси, В кожній хаті я буду свій. І від Жмеринки до Одеси Мене знатиме кожен блатний. Так давай, мій друже, добавим, За дівчонок і за матерів. Доки нам іще добре — веселим і п’яним, Доки вечір ще не догорів.