Андрій Анатолійович Кокотюха - Повзе змія

зупинився, навів дуло пістолета на рухому мішень, що бігла в темряві під дощем, і, зовсім не сподіваючись на успіх, стрельнув ще двічі, а потім набої скінчилися. Але Баглай, що саме добіг до дерев, теж несподівано зник з очей. Чи почулося, чи він справді щось вигукнув.

Так. Глод утямив: він чув крик, причому крик розпачу, крик болю, крик пораненої дичини.

Намагаючись не рухати зайвий раз лівою рукою, він підбіг до того місця, де щойно бачив постать Баглая. І вчасно зупинився, обхопивши правою рукою стовбур і впустивши при цьому пістолет. Навіть зараз, вночі й під дощем він побачив, що опинився на крутому березі. Дерево, за яке він схопився — стара верба.

А внизу, метрів за два, вирувала Десна. Край берега, біля якого стояв Глод, обривався так круто, що злетіти з нього зопалу, та ще й під дощем у темряві, простіше простого. Ризикуючи зламати собі шию, Максим обережно сповз по глинистому урвищу вниз. Відразу опинився по коліна у воді, черевики вгрузли в мул, течія легенько підштовхувала за собою. Схопившись рукою за мокру траву берега, Глод утримався, роззирнувся довкола, намагаючись побачити людину у воді, але не побачив нічого. Голосно, перекрикуючи дощ, вилаявся і поліз нагору, допомагаючи собі тепер і ушкодженою рукою, від болю й досади матюкаючись, на чому світ стоїть.

Рачки видершись на берег, Глод пошукав і знайшов свою зброю, засунув пістолет за пасок джинсів і побрів назад. По дорозі він знову впав, і зайшов до будинку геть знесилений, мокрий та брудний, як бездомний пес. Олена, не відчуваючи холоду, в самому халатику стояла в дверях. Вона з тихим зойком кинулася до нього, заховала обличчя в нього на грудях. Її обличчя було геть мокре — чи від дощу, чи від сліз. Ноги остаточно зрадили Максима — підкосилися, і він опустився на підлогу разом з Оленою, яка ніяк не хотіла відпускати його. Глод міцно притиснув її до себе здоровою рукою.

У такій позі — чоловік у брудному та мокрому верхньому одязі сидить на порозі й міцно пригортає напіводягнену жінку — їх знайшли підняті по тривозі менти з Броварського райвідділу. Стривожені дзвінком вдови Малиновського убозівці послали броварчан ар’єргардом, а самі наспіли хвилин за сорок, коли чоловіком та жінкою вже опікувалися лікарі «швидкої допомоги».

30

Ані самого Богдана Баглая, ані його тіла не могли знайти три дні. Коли на ранок вдалося відтворити ситуацію втечі, всі зійшлися в одному: втікач, побачивши перед собою дерева, справді міг припустити, що то ліс чи лісосмуга, тому й кинувся туди. Насправді це був порослий деревами берег річки, причому — одне з найнебезпечніших місць на цій ділянці Десни. Шубовснувши в воду, Баглай навряд чи зміг відразу впоратися з течією, потім його потягнуло вниз, і він, поза сумнівами, потонув. Досвідчені люди боялися купатися тут навіть у гарну погоду.

Жодних слідів крові на березі не знайшли. У цьому нічого дивного не було: злива вщухла лише під ранок. Тому підтвердження того, що Глод таки вцілив у втікача в темряві, не було. Хоча Максим доводив: навіть серед ночі з доброго дива на березі не посковзнешся. Він навіть із сильним вивихом ключиці втримався на ногах і, вибігши на берег, вчасно оцінив ситуацію, тому й не впав у воду. Олена припустила: Баглай міг навмисне кинутися в річку, відчайдушно намагаючись врятуватися від переслідувача. Адже він виходив і не з таких ситуацій.

Його куртку та парабелум знайшли в парній, і це пояснило, чому Баглай не прийняв бою, а став тікати — проти пістолета він не бачив для себе жодних шансів. Хоча Глод не міг второпати, на що саме сподівався Баглай, тікаючи без зброї та й навіть без верхнього одягу просто в дощ. Можливо, хтось пізніше логічно пояснить дії злочинця. Максимові було не до того. Він не мав права на носіння зброї, і те, що він колишній убозівський опер, його не рятує. Глод розумів — такі дрібниці згодом спустяться на гальмах, але поки що голову йому морочили, а вона й без того боліла — струсу мозку від удару головою об лобове скло він не уник. Олену теж поклали в якусь неврологічну клініку на лікування за рахунок телекомпанії — після всього вона спочатку безупинно реготала, потім запала в якийсь дивний, байдужий до всього стан. Лікарі кажуть — наслідок сильного стресу. За чутками, готується спеціальний телепроект, у якому Олену Суржу представлять жінкою, що врятувалася від маніяка. Запрошували й Глода як героя, та він, особливо не добираючи виразів, відмовився.

…А чоловічий труп виловили вниз по Десні, біля самого Дніпра, через вісім днів після всього. Впізнати його було неможливо. Максима спеціально возили на впізнання. Обличчя побите, тіло розпухле, типовий потопельник. Ось тільки слід на правому стегні… ніби від кульового поранення, хоча експерти точно не бралися сказати. Глод міг би зачепитися за цю деталь, неодмінно почалися б безкінечні експертизи. Та він промовчав.

Краще не впізнавати в потопельнику Богдана Баглая. Нехай це роблять без його, Максима Глода, участі.

Якщо його таки не впізнають, він і далі лишиться в розшуку. Хай це формальність. Але… комусь постійно потрібен Богдан Баглай.

Чи такі, як він.

Замість епілогу

Додаток. Тут наводяться оригінальні тексти віршів, знайдених разом із грошима та вогнепальною зброєю під час обшуку в квартирі, яку Богдан Баглай винаймав у Києві на вулиці Малишка. Вони були передані на графологічну й текстологічну експертизу, аби встановити їхню тотожність із поетичними текстами, що надсилалися на адресу Олени Суржі та були підшиті до кримінальної справи (том 27, арк. 134–138). Висновок експертів: автором усіх десяти поданих на експертизу текстів можуть бути дві або три різних особи. Тобто Богдан Баглай цілком міг використовувати та видавати за свої рядки, написані іншими людьми.

* * *