Інна Роміч - Любов у спадок

— Далхаузі — стародавній графський рід, — так само з посмішкою пояснив Дік, дивлячись на здивоване обличчя дівчини. — Щоправда, тепер небагатий.

Еріку відтиснули від нього, повели кудись, чемно підтримуючи під руки… Вона спробувала пробитися до Діка, але її м'яко підштовхнули вперед. Молоденький капітан зацікавлено запитував її про щось, вона невлад відповідала, весь час оглядаючись на Річарда, який спокійно їй посміхався, підставляючи руки під мотузки.

Бій згасав. Удалині на краю поля поквапливо розгорталися рештки королівських військ, вдаючи організований відступ та приєднуючись до колони герцога Орлеанського, який відвів своє військо з самого початку. Десь точилася бійка за багатих полонених, англійці запально ловили коней без вершників, яких безліч металося навколо. Стогін поранених чувся звідусіль, але на них майже ніхто не звертав уваги, крім священиків, які, мов чорні ворони, кружляли полем, перев'язуючи нещасних або відпускаючи їм гріхи.

Еріку не залишало відчуття, що вона присутня на якійсь виставі. Все навколо здавалося несправжнім. Її підвели до пишно прикрашеного намету, який стояв на узвишші за частоколом. Там скупчилося безліч люду. Якийсь чоловік у багатій мантії, накинутій просто на обладунки, жадібними ковтками пив темне вино з величезної золотої чаші, розливаючи його собі на багато оздоблений одяг. Інші сміялися, щось кричали, ляскали один одного по плечах, і цього чоловіка теж. Якийсь сивочолий лорд із червоним обвітреним обличчям озирнувся на боязке покахикування капітана й громовим голосом запитав:

— Ну, Холланде, кого цього разу ти нам притяг? Щось дрібнувата в тебе здобич, їй-Богу!

Товариство вибухнуло дружним реготом. Видно, Холландові досі таланило на багатих полоняників.

— Даруйте, ваша світлосте, але цього разу тут щось особливе, — посміхаючись і пригладжуючи біляві пасма, повідомив капітан. — Ця юна леді стверджує, що вона є спадкоємицею Нортумберленда…

Регіт миттєво стих. Старий вояк повільно налився багряною фарбою, а пишно вбраний вельможа здивовано озирнувся на них.

— Що? — запитав він, і Еріка розтулила рота від здивування — це був той самий врятований нею лицар.

Тільки тепер він був без шолома, і вона могла розгледіти його обвислі вуса й довгу рудувату чуприну.

— Перепрошую, ваша високосте, — трохи по-панібратському повторив Холланд. — Я тільки привів її до вас…

Еріка досі не могла отямитися. Це блискуче збіговисько лордів налякало її, але ще більше вона злякалася високого лицаря.

— Ваша високість? — безтямно повторила вона.

— Та це ж той самий герой, що врятував мене від арбалета! — радісно прогув гігант у мантії. — Пам’ятаєш, Генріху?

Червоновидий Ланкастер придивився й розгублено мовив:

— Начебто він, ваша високосте…

— Перстень у тебе, хлопче? — діловито запитав Чорний принц, підходячи до Еріки.

Дівчина почервоніла. Відвернулась, полізла за пазуху й вийняла звідтіля кілечко з рубіном.

— Тільки я не хлопець, — пробурмотіла вона, простягаючи його принцові.

Едуард пильно вдивився в її обличчя й раптово зірвав з неї шапочку. Руде волосся розсипалося по плечах дівчини, і всі навколо невдоволено загаласували. Хтось захоплено присвиснув, хтось вилаявся.

— Тихше! — гримнув Плантагенет.

Запала тиша. Лорди здивовано перезиралися.

— Що це значить, дівчино? — суворо запитав принц, пильно оглядаючи її з ніг до голови. — Здається, ви тут вирішили з нами погратися. То це ви стверджуєте, що є графинею Нортумберлендською?

Еріка впала на коліна, ще пошукала за пазухою і простягла йому брудний пергамент.

— Ось мої папери… Ваша високосте, я прибула просити вашого захисту!

Чорний принц помітно пом'якшав.

— Що за історія зі спадщиною? — уривчасто запитав він Ланкастера, швидко переглядаючи папери.

Граф Генрі почервонів ще сильніше, хоча це, здавалося, було неможливо, й виступив наперед.

— Я вам розповідав, ваша високосте…

Він підійшов до принца й щось швидко зашепотів йому на вухо. Обличчя молодого Едуарда набувало дедалі розгубленішого виразу. Почт галасував, оглядаючи Еріку, що дивилася в землю.

— Мені все це нагадує якийсь лицарський роман! — вигукнув він. — Якого дідька? Даруйте, леді…

Він уклонився розгубленій дівчині й зробив знак, щоб їй допомогли підвестися.

— Це дуже дивно… Але все-таки приємно, що при дворі з'явиться така чарівна юна спадкоємиця, — принц ще раз куртуазно вклонився їй. — Я гадаю, ми ще розглянемо цю справу й законники підтвердять справедливість ваших домагань. Хоча й так усе зрозуміло. Дівиця виявила звитягу, ні з чим не зрівнянну! — оголосив він. — Не забувайте, що вона врятувала мені життя. Вимагайте, чого хочете, чарівна графине, я все виконаю. Відтепер і навіки я ваш відданий слуга!

Почт принца вибухнув радісним галасом. Еріка відчула, як її серце ухкає кудись у порожнечу. Вона безпорадно озирнулася навколо в пошуках хоча б одного знайомого обличчя. У неї виникло відчуття, що вона падає в грузьке болото, звідки нема виходу. За неї вже все вирішили… Усе складається якнайкраще. Вона отримала спадщину, стане багатою нареченою…

— Ну чого ж ви, вимагайте. Я чекаю, — поквапив Едуард.

— Ваша високосте! — дзвінким від напруги голосом вигукнула Еріка.

Їй здалося, що вона знову стрибає з порома у Клайд, який вирує внизу. Вона безпорадно озирнулася й раптом побачила з пагорба, як зв'язаного Діка ведуть у спільній низці полонених.

— Я вимагаю, щоб мене негайно, тут, обвінчали із цим чоловіком! — вигукнула вона, вказуючи на шотландця. — Це граф Річард Далхаузі, я зобов’язана йому