Герман Брох - Смерть Верґілія

наступні роки ще все одно переміниш, і хоча гроші ти буцімто і зневажаєш, але ж ти, як-не-як, — селянин, і, як і всі сільські люди, десь у душі переконаний, що боги своє благословення іноді зовсім не проти послати у вигляді грошей; отож твої статки і далі зростатимуть…

— Не варто нам зараз про це сперечатися, Плотію… Та хай би там як воно склалось, а, після сплати цих згаданих сум, половину готівки, що потім зостанеться, я призначаю Прокулові, чверть — Авґусту, а чверть, що залишиться, слід поділити порівну поміж тобою, Луцієм і Меценатом… Така ось загальна картина…

Обличчя, потилиця й лисина в Плотія зробились багровими, аж із синюватим відтінком, а Луцій промовив, скинувши руки угору:

— Верґілію, що тобі стукнуло в голову?! Ми — твої друзі, а не спадкоємці!

— Ви самі надали мені право розпорядитися своєю маєтністю на мій власний розсуд.

До ложа, здійнявши погрозливо вгору ціпка, пришкандибав кульгавий. «Хто гроші має, тому вони і дістаються, а хто їх не має, тому нічого і не дістається»! — загорлав він розлючено, і якби раб не обеззброїв цього горлодера й не спровадив назад у ніщоту, то кульгавий запевне вгатив би ціпком навмання.

— Ага, замалим не забув: я ще хотів би також заповісти тисяч двадцять сестерціїв на споживок голодному люду в Брундизії.

— Можеш одразу доточити туди й мою пайку, — пробурмотів Плотій, утираючи очі.

— Те, що я хочу залишити вам, і порівнювати не можна із тим, що я одержав від вас!

Жваве акторське обличчя Луція Варія прибрало іронічного виразу:

— Верґілію, ти часом не хочеш сказати, що я коли-небудь давав тобі купу грошей?..

— А ти чи не хочеш сказати, що не був у епічній поезії моїм попередником? Що це не в тебе я навчився так неймовірно багато? То що, Луцію? Чи можна віддячити грішми за таке взагалі? Це — просто щастя, що в тебе ніколи немає грошей і вони тобі завше потрібні, принаймні ця сума тобі не завадить…

Обличчя у Плотія все ще лишалось багровим, товсті його щоки, однак, тепер налилися образою й гнівом:

— Ти ніякими віршами мені не завдячуєш, і я досить заможний, щоб обійтися і без твоїх грошей…

— Ох, Плотію, Плотію, невже ж я віддам перевагу оцьому вертихвосту Луцію перед тобою?! Ми троє дружимо ось уже всі тридцять років, і мені помагав ти нітрохи не менше, ніж оцей з його віршами; а про те, скільки грошей ти дав мені, я вже й мовчу… Ви — мої давні-прадавні друзяки, ви завжди жили в злагоді, тож у злагоді маєте розподілити і спадщину, і ти її приймеш, повинен прийняти, бо я тебе прошу…

«Твій найдавніший друзяка — це я», — вкинув хлопчик.

— А крім того, мій Плотію, ти, як ми знаємо, теж із селян, і те, що сказав тут про мене, достоту так само стосується, отже, й тебе… — (Ох, говорити ізнов стало важко, так важко…) — Однак я не хочу лишатися в пам’яті друзів тільки цифрами й сумами… Мої житла в Неаполі й Римі, все домашнє начиння і особисті речі… мої друзі, тобто ти, Плотію, і ти, Луцію, але так само й Горацій, Проперцій… Візьміть там усе із речей — особливо з книжок, — що припаде до вподоби й нагадає колись вам про мене… а решту віддайте Цебету й Алексісу… мій перстень з печаткою…

— Та годі вже!.. — Плотій ударив себе кулаком по тугому стегну. — А то ти підкинеш нам ще щось!

Усе видиме знову кудись відступило, і Плотіїв голос, хоч і сварливий, гучний, долинав уже ніби з глухої бочки; так, непогано було б припинити розмову, але треба ж іще так багато, ох, так багато сказати:

— Від вас… від вас я навзаєм також-бо попрошу про послугу.

«А від мене що-небудь попросиш? Чи мене ти відразу спровадиш, і все?» — поскарживсь Лісаній.

— Лісанію…

— Скажи вже нарешті, де той хлопчисько сховався…

І справді, де він сховався? А втім, тепер навіть Плотія видно і чутно було не краще, ніж того Лісанія; товариш зненацька сховався у чомусь також недосяжному, десь немовби за грубою шибкою, яка все тьмяніла й тьмяніла, ніби скло оберталось на олово.

Невже Плотія не зажадає назад свого персня?

— Може, відшукати для тебе отого загадкового хлопчика? — пожартував Луцій. — Чи це не та сама послуга, про яку ти хотів нас просити?

— Не знаю…

«Я тут, о Верґілію, стою біля тебе; я, Лісаній, стою біля тебе, тобі досить лишень простягти свою руку, і рука моя… ох, вона буде в твоїй!»

Довго, незмірено довго підводив він руку; вона не хотіла все слухатись і хапалася за порожнечу, за сліпоту, за сліпоту невидющу.

«Будь-яке око, будь-яке вирване око я вставлю на місце, — лікар промовив. — Поглянь ось у це моє дзеркало, і враз знову станеш видющим».

— Я вже й не знаю…

Чи були це слова? Що то раптом упало в ніщоту? Ті слова чи щось інше? Щойно лунала цілком зрозуміла ще і, безперечно, його ж таки мова, і раптово її вже не стало, провалилась в ніщоту, обернулась на чуже бурмотіння, загубилась у хаосі тих голосів, в обіймах вогню і криги…

А той кульгавий знов так і вродився, і разом із ним і величезна процесія постатей-тіней — така довжелезна, що забракло б життя полічити ті образи-тіні; далебі, тут зібралось цілісіньке місто, ні, тут зібралося міст тих без ліку, зібралися всі до одного міста на землі, і човгали ноги по каменю, а стара гладка хвойда кричала: «По домівках! Кому я сказала?! Ану по домівках!»

«Гайда! — наказав той кульгавий. — Уставай, і — гайда! Маєш себе за поета, за велике цабе? Ну ж бо, гайда, ти — такий самий, як ми…»

«Гайда! Та беріть його! Він забувся, як треба ходити, тепер його треба носити!» — додала та гладуха, щоб не гаялись, бо такий був наказ.

Ці слова потонули в розкотистім реготі решти жінок, що заходилися якось розпусно (хоч нічого розпусного, власне, й не діялось) тицяти пальцями у бік узвозу убозтва й нужди, туди, куди саме звернула процесія. Сходи вели там униз, і узвіз був такий довжелезний, що тим сходам не видно було кінця-краю; та у зграйці дітей, що гасали на сходах, сновигаючи помежи козами, левами й кіньми, був і Лісаній; зі смолоскипом, як із мечем, у руках (від смолоскипа зосталася, власне, сама лише згасла, обвуглена й вичахла вже головешка) він пустував, воював разом із дітьми так весело, немовби