Кетрін Стокетт - Прислуга

class="p1">І Господи, як я любила потеревенити з Деметрі. Після школи я сиділа з нею на бабусиній кухні, слухаючи її історії, і спостерігала, як вона замішує торти й смажить курку. Її страви були неперевершеними. Це було щось, що люди могли обговорювати впродовж усього перебування за бабусиним столом. Куштуючи карамельний торт Деметрі, ви відчували, що вас люблять. Але моєму старшому братові, сестрі та мені не дозволяли турбувати Деметрі під час її обідньої перерви. Бабуся повторювала: «Залиште її зараз саму, дозвольте їй поїсти, це її час». Я стояла у дверному проході, прагнучи повернутися до неї. Бабуся хотіла, щоб Деметрі хоч трохи відпочила перед тим, як закінчувати свою роботу, але не брала до уваги того, що білі люди не сиділи за столом, поки темношкірі їли.

Це були життєві будні, правила поведінки між чорними та білими. Ще маленькою дівчинкою, бачачи чорних людей у тій частині міста, де жили темношкірі, навіть якщо й гарно одягнених і благополучних на вигляд, я, пам’ятаю, шкодувала їх. Я приголом­шена, бо аж тепер помітила, що, попри все, я не шкодувала Деметрі. Було кілька років, коли я навіть думала, що вона безмежно щаслива, що в неї є ми. Безпечна робота в хорошому будинкові, прибирання за білими людьми, християнами. І саме з тієї причини, що Деметрі не мала дітей, ми почувалися так, наче ми заповнювали цю порожнечу в її житті. Якщо хтось запитував, скільки у неї дітей, вона піднімала пальці й відповідала «Троє». Вона мала на увазі нас: мою сестру Сюзан, брата Роба та мене.

Хоча Сюзан і Роб заперечували це, та я однаково була ближчою для Деметрі, ніж інші діти. Ніхто не сварився зі мною, коли Деметрі перебувала поряд. Вона стояла зі мною перед дзеркалом і казала: «Ти красива. Ти красива дівчинка», хоча насправді я зовсім нею не була. Я носила окуляри й мала пряме каштанове волосся. Я відчувала вперту відразу до ванни. Моя мама часто бувала за містом. Сюзан і Роб втомлювалися від мого вештання біля них, і я почувалася покинутою. Деметрі знала це, брала мою руку й запевняла, що я хороша.

Мої батьки розлучилися, коли мені було шість. Тоді Деметрі стала для мене ще важливішою. Коли моя мама поїхала в одну з її частих подорожей, тато відвіз нас до мотелю, власником якого він був, і привіз Деметрі наглядати за нами. Я постійно плакала на плечі Деметрі, сумувала за мамою так, що в мене аж піднялася температура. На той час мій брат і сестра вже виросли з віку, коли вони потребували няньки. Вони сиділи у пентхаузі мотелю, грали з персоналом у покер, використовуючи соломку для коктейлів замість грошей. Пам’ятаю, як я дивилася на них, ревнуючи, що вони старші, і деколи думала: я також більше не дитина. Я не мушу сидіти з Деметрі, поки інші грають у покер.

Я вступила в гру і, звичайно, програла всю свою соломку протягом кількох хвилин. Я знову повернулася до Деметрі на коліна, вдаючи засмучену, й просто спостерігала за грою інших. Ще через хвилину моє чоло торкалося її м’якої шиї, і вона заколисувала мене, неначе ми були самі в якомусь човні.

— Твоє місце тут. Поруч зі мною, — говорила вона, постукуючи по моїй гарячій нозі. Її долоні завжди були прохолодні. Я стежила, як інші грали в карти, більше не переймаючись, що моя мама знову далеко. Я була на своєму місці.

Сплеск негативних відгуків про Міссісіпі у фільмах, у газетах, по телебаченню перетворив нас, місцевих, на недовірливу громаду, що прагнула захищатися. Нас переповнювала гордість і сором водночас, але переважно гордість.

І однаково я виїхала звідти. Я перебралася до Нью-Йорка, коли мені було двадцять чотири. Я дізналася, що перше запитання, яке ставили в місті, де повно мігрантів, було «Звідки ви?» Я відповідала: «З Міссісіпі». І тоді чекала.

Людям, які всміхалися і стверджували: «О, кажуть, там дуже гарно», я заперечувала: «Моє рідне місто третє у списку за кількістю групових убивств». А людям, які реагували так: «О Господи, ви, напевно, дуже задоволені, що виїхали звідти?», сердито кидала: «Що ви знаєте? Там надзвичайно гарно».

Одного разу, під час вечірки на даху будівлі, один п’яниця з багатого білого передмістя Нью-Йорка запитав мене, звідки я родом, і я відповіла йому, що з Міссісіпі. Він глузливо всміхнувся та видав: «О, мені так шкода».

Я штовхнула його ступню підбором туфлі та провела наступні десять хвилин, тихо повчаючи молодика на тему де-звідки-про, згадавши Вільяма Фолкнера, Юдору Велті, Теннессі Вільямса, Елвіса Преслі, Б. Б. Кінга, Опру Вінфрі, Джима Генсона, Фейт Гілл, Джеймса Ерла Джонса та Креґа Клейборна, редактора кулінарної рубрики та ресторанного критика у «Нью-Йорк Таймс». Я також поінформувала його, що в Міссісіпі провели першу трансплантацію легень і першу трансплантацію серця та що основи правової системи Сполучених Штатів започатковано в університеті Міссісіпі.

Я сумувала за домом і давно чекала на когось такого, як цей чоловік.

Я була не надто люб’язною та жіночною, тож бідний хлопець зніяковіло відійшов і решту вечора здавався знервованим. Проте, я ж ненавмисно.

Міссісіпі для мене як мама. Мені дозволено скаржитися на неї з будь-якого приводу, та нехай Бог допомагає тій людині, яка зронить криве слово про неї за моєї присутності. Хіба що це і її мама також.

Я написала «Прислугу» під час проживання у Нью-Йорку, що, гадаю, було набагато легше, ніж писати про це в Міссісіпі, де все й відбувалося. Відстань додала натхнення. Усередині бурхливого, швидкого міста було свого роду полегшенням дозволити собі повільно поринати у свої спогади.

«Прислуга» — це, загалом, художня вигадка. Коли я писала роман, багато міркувала про те, що б сказала про нього моя сім’я, та й Деметрі також, хоч вона давно вже померла. Тривалий час я боялася, що перетинаю страшну лінію, говорячи від імені чорної людини. Я також переймалася, що не зможу описати взаємовідносини, які так багато важили у моєму житті, такі сповнені любові та надзвичайно стереотипно описані в американській історії та літературі.

Я була по-справжньому вдячна, читаючи нарис Гауелла Рейнса «Дарунок Ґреді», за який він отримав Пулітцерівську премію:

Для письменника з Півдня немає складнішої теми, ніж приязнь між чорною та білою людиною у нерівноправному світі ­сегрегації. Через нечесність, на якій базується суспільство, кожне почуття стає підозрілим. Неможливо розрізнити, чи те почуття двох людей було щирим, чи то був вияв жалю, чи звичайний прагматизм.

Я прочитала цей фрагмент і подумала: як автор зміг написати про це так лаконічно? Це найбільш слизьке питання, з яким я намучилася та не могла вловити, як ту мокру рибу. А Містер Рейнс зумів розкрити цю тему за допомогою лише кількох речень. Крім того, мені було приємно почути, що у своїй боротьбі я не самотня.

Так само, як і до Міссісіпі, моє почуття до «Прислуги» не­однозначне. Боюся, що я розповіла надто багато про межі між чорними та білими жінками. Мене навчали не говорити про такі незручні речі, оскільки це здавалося нетактовним, неввічливим, адже нас могли