Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

своєму проникливому аналізі динамічних відносин між лідерами і їхніми послідовниками в книжці «Привабливість токсичних лідерів» Жан Ліпман-Блюмен нагадує, що краще розпізнати ранні симптоми токсичності у керівників і лікувати їх, ніж пасивно вбирати їхню спокусливу отруту[350].

Упродовж віків саме бездіяльність тих, хто міг діяти; байдужість тих, хто повинен знати краще; мовчання голосу справедливості тоді, коли він мав найбільше значення, сприяли тріумфу зла.

Хайле Селассіє, останній імператор Ефіопії

ЧОМУ ТАК ВАЖЛИВІ СИТУАЦІЇ Й СИСТЕМИ

У психології поширений трюїзм, що взаємодія особистості й ситуації породжує поведінку — люди завжди чинять з огляду на різні ситуативні контексти. Люди водночас є і продуктом свого різноманітного оточення, і творцями середовища, в якому живуть[351]. Ми не пасивні об’єкти, якими керують непередбачувані обставини. Люди зазвичай вибирають, в якому оточенні перебувати, а якого уникати. Вони можуть змінювати обставини своєю присутністю й діями. Впливати на інших у суспільній сфері й трансформувати навколишнє середовище у мільярд способів. Зазвичай ми активні агенти, що впливають на перебіг подій нашого життя і творять власну долю[352]. Крім того, на нашу поведінку і суспільство суттєво впливають як основні біологічні механізми, так і культурні цінності й практики[353].

З погляду медицини, освіти, права, релігії й психіатрії, як і майже всіх основних західних інституцій, людина незалежна. Усі ці інституції створили і підтримують міф про те, що люди завжди контролюють свою поведінку, чинять з вільної волі й раціонального вибору, а тому й відповідальні за всі свої дії. Поки невизнана недієздатною особа чинить погано, вона повинна знати, що отримає покарана за свої злодіяння. Ситуативні чинники вважаються набором не надто суттєвих зовнішніх обставин. При оцінюванні причин будь-якої поведінки прихильники диспозиційного підходу шукають їх в особистості, не звертаючи увагу на ситуацію. Цей погляд нібито віддає належне гідності людей, які мають внутрішню силу давати відсіч усім спокусам і ситуативним спонукам. Той, хто не згоден з цією концепцією, вважає, що така перспектива заперечує реальну людську вразливість. Усвідомлення наших слабкостей на тлі потужності розглянутих у цій книжці ситуативних сил є першим кроком до зміцнення нашого опору небажаним впливам і створення ефективних стратегій захисту для окремих осіб і цілих спільнот.

Ситуаційний підхід має нас всіх заохотити до глибокої покори, коли ми намагаємося зрозуміти «немислимі», «неймовірні» чи «беззмістовні» акти зла — насильство, вандалізм, тероризм смертників, тортури чи зґвалтування. Замість негайної втечі на позиції високої моралі, яка віддаляє нас, хороших людей, від тих, поганих, і відкидає аналіз причин їхньої поведінки, ситуаційний підхід дає їм шанс на «атрибуційне милосердя». Він свідчить, що будь-який, добрий чи поганий вчинок, могли би зробити і ми з вами — за відповідних зовнішніх обставин.

Наша система справедливості занадто покладається на загальноприйняті (поточні) погляди щодо причин вчинення злочину. Зазвичай беруться до уваги тільки мотиваційні і особистісні детермінанти. Настав час системі правосуддя враховувати вагомі докази, здобуті поведінковими науками, що свідчить про потужний вплив соціального контексту як на протизаконні, так і на високоморальні вчинки. Мої колеги, Лі Росс і Донна Шестовськи, запропонували детальний аналіз викликів, які сучасна психологія ставить перед юридичною теорією і практикою. Вони доходять висновків, що юридична система має перейняти патерн наукової і практичної медицини, використовуючи здобутки актуальних досліджень властивого і невластивого функціонування розуму і тіла:

Система кримінального правосуддя не може й далі керуватися ілюзією міжситуативної сталої поведінки, помилковими концепціями про вплив диспозиційних і ситуаційних чинників на поведінку, або неспроможністю думати логікою взаємодії «особа і ситуація», або навіть зручними, але значною мірою фантастичними концепціями вільної волі, так само, як і не має керуватися загальноприйнятими колись поглядами про чари чи одержимість демонами[354].

СИТУАТИВНІ ІДЕНТИЧНОСТІ

Наші особисті ідентичності зумовлено суспільством. Ми залежимо від того, де живемо і працюємо, що їмо, кого кохаємо. Дізнавшись комбінацію ваших «статусних чинників» — етнічної групи, суспільного класу, освіти, релігії та місця проживання, можливо передбачити широкий спектр ваших підходів і поведінки точніше, ніж просто знаючи ваші риси особистості.

Наше відчуття ідентичності здебільшого ґрунтується на тому, як інші ставляться до нас, упізнають чи ігнорують, хвалять чи карають. Хтось робить нас боязкими і сором’язливими, інші стимулюють нашу сексуальну привабливість і домінування. У деяких групах ми стаємо лідерами, і водночас в інших — переходимо у ранг послідовників. Ми живемо, виправдовуючи або нівелюючи очікування інших. І ці очікування часто стають самовтіленими пророцтвами. Самі цього не усвідомлюючи, ми часто поводимося так, що підтверджуємо враження інших від нас. Ці враження можуть творити нову реальність нашої поведінки[355].

ЧИ ВИЗНАЮТЬ ВАС ЗДОРОВИМ СЕРЕД БОЖЕВІЛЬНИХ?

Ситуації формують нашу соціальну ідентичність навіть тоді, коли очевидно, що вони не справжні. Пригадайте дослідження-симуляцію в психіатричній лікарні Елджіна (12 розділ), де пацієнти не витримали жорстокого поводження персоналу. Проте вони не були справжніми пацієнтами, а просто працівниками лікарні, перевдягненими у пацієнтів. Так само в Стенфордському в’язничному екперименті, кожен знав, що охоронці лише студенти коледжу, які також могли би отримати роль в’язнів цієї імітованої в’язниці. Чи їхня справжня ідентичність мала якесь значення? Насправді ні, як ви вже переконалися, і то лише через кілька днів. Вони перетворилися на свої ситуативні ідентичності. До того ж, перебуваючи у тому місці, я також став в’язничним суперінтендантом у своїй ході, манері спілкування, спотвореному мисленні.

Деякі ситуації «надають змісту» призначеним людям ролям. Кожна особа, перебуваючи на сцені, має бути в тому образі, якого вимагає роль. Уявіть, як би вас, цілком нормальну людину, раптом закрили в ізоляторі психіатричної лікарні. Ви опинилися там, бо працівник лікарні помилково діагностував у вас «шизофренію». Цей діагноз базувався на тому, що ви поскаржилися йому, що «чуєте голоси», нічого більше. Ви вірите, що не маєте там перебувати і розумієте, що найкраще для вас, аби вас випустили — почати поводитися настільки нормально, наскільки ви тільки можете. Очевидно, що персонал швидко зрозуміє про допущену помилку, що ви не психічнохворий і вас випишуть додому. Так?

Якщо ви опинитеся в такій ситуації, то навіть не розраховуйте на це. Вас можуть ніколи не випустити. Такі результати захопливого експерименту іншого мого колеги зі Стенфорду, Дейвида Розенана, із прекрасною назвою: «Бути здоровим у божевільні»[356].

Дейвид разом із сімома колегами пройшли через описаний вище сценарій, зголошуючись на прийоми до різних психіатрів, яким скаржилися, що чують голоси, глухі звуки, не надаючи при цьому жодних інших незвичних симптомів. Кожного із них направили до їхніх територіальних лікарень, і щойно їх одягли в лікарняні піжами пацієнтів, вони