Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

310
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: Фантастика / Фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 125 126 127 ... 156
Перейти на сторінку:
але виконані явно не з цього матеріалу. Здавалися викутими, а не вирізаними зі скелі. Напівпрозорі біля самого краю леза були найгострішими за все, що Йатех тільки знав. Для проби він легенько вдарив клинками один об інший. Звісно, вони не вищербилися. А їхня вага… Були принаймні на третину легші, ніж сталева зброя. Його нові мечі… Єдиний привід для існування.

Він стиснув зуби. Добре, нехай буде так. Зброя помандрувала за спину. Він залишиться тим, хто носить мечі. На наступний рік.

* * *

— Мамо, можна, я візьму ще шматочок перепічки?

— Знову? Дитино, скільки ти їси? Навіть твої брати стільки в себе не пхають.

— Дівчина росте, хай їсть. Тільки не забудь привести ввечері кіз додому, щоб нам не довелося знову тебе шукати.

— Добре, татку.

Вона вибігла з хати, притискаючи до грудей два коржики. У сховку за сараєм уже лежали рештки вчорашньої вечері, які мали потрапити до свинячого корита, а також кілька торішніх яблук, підібраних у підвалі. Повинно вистачити.

Неймовірно, скільки та особа могла з’їсти. Жерла все: сухий хліб, свіжу капусту, рештки пригорілої каші зі шкварками, варену квасолю. Коли принесла їй кілька баранячих реберець зі шматочками хрящів та жиру, вона заковтнула їх повністю, лише розбивши каменем кістки на менші частини, щоб можна було пропхати в горло. Раз вона застала дівчину за тим, що та порпалася в землі в кутку сараю й витягала звідти товстих білих личинок, які клала до рота й ковтала. Тоді вона вперше накричала на цю дівчину, пообіцявши, що якщо хоча б ще раз побачить щось таке, то відразу відведе до батьків. Дівчина не дуже цим переймалася, але комах більше не їла. Принаймні Неалла ні разу її за цим не впіймала.

Цього разу вона сиділа на підлозі та вдивлялася в стіну. На прихід дівчинки відреагувала прикладеним пальцем до губ.

— Ш-ш-ш… бо перелякаєш їх.

Неалла зупинилася біля входу.

— Що? — перепитала пошепки.

— Сонячних зайчиків.

— Яких зайчиків?

Дівчина вказала на світлу плямку, яка мандрувала по дошках. Промінчик сонця, який зазирав у дірку від суку.

— Ну що ти, дурненька, — засміялася Неалла. — Ти що, ніколи такого не бачила?

— Бачила, — дівчина відвела погляд від стінки й глянула просто на неї. — Воно завжди тікало, коли я ворушилася.

Чужість, напівлюдська, напівтваринна, немов її очі були неводами, в глибині яких рухалося щось отруйне, в лусці. Неалла впустила вузлик із їжею та притиснула руку до рота. Страх наповнив її тіло, стискаючи крижаний обруч на грудях, не даючи дихнути.

Дівчина кліпнула — і чужість зникла. Не пішла, а просто це отруйне, в лусці, пірнуло кудись глибше.

— Обережніше з їжею, — усмішка знову стала лише усмішкою. — Шкода, якби вона змарнувалася.

Підійшла до Неалли, несподівано обійняла її та притулилася.

Стара сукня матері, яку Неалла вкрала зі скрині на стрісі, висіла на ній, як мішок, але вже можна було помітити, що за останні дні вона в кількох місцях округлилася. Уже не нагадувала виснаженого до смерті скелета, який скиглив та скавчав у кутку сараю ще місяць тому.

— Я тобі вже подякувала?

— Ні. І я досі не знаю, як тебе звуть.

— Моє ім’я… — вона підняла з землі вузлик і нетерпляче його розв’язала. — Батько назвав мене Канайонесс Даера, але колись всі називали мене просто Канайонесс. Можеш і ти мене так звати, якщо хочеш.

Запхала до рота половину коржика за раз, проковтнула, майже не жуючи. Неалла широко усміхнулася.

— Ти маєш їсти повільніше, Канайонесс.

Вона широко розплющила очі, вже знаючи, що сьогодні більше не засне.

«Канайонесс. Чи так мене звуть?»

* * *

Як для зовнішньої розвідки, вони знали надто багато — бо ж формально не мали права діяти на території Імперії. Еккенгард скоса дивився на Ґентреля. Старий Щур особисто приглядав за всією операцією: як за перестановками у Третій армії, так і за прийомом на службу вцілілих солдатів Другої та Третьої рот. Це і справді була чудова робота, тих людей витягали з різних підрозділів, які розсилали вздовж усього південно-західного кордону, і ніхто, абсолютно ніхто не повинен був поєднати їх із Двадцять Другим та із Ґлеввен-Он. Або Хорти справді виконали величезну працю, або мали своїх людей глибоко в Щурячій Норі. Перша можливість свідчила про незвичну, навіть як для таких завзятих супротивників, затятість. Друга — про зраду.

Він знав, що комендант замку також це розуміє, але обличчя старого шпигуна ані здригнулося.

— Ми рекрутуємо людей із різних місць, — спокійно сказав Ґентрель. — Солдати для нас настільки ж цінні, як купці, ремісники та чародії. Але це досі не пояснює, чому Хорти цікавляться чимось, що трапилося в Меекхані. Чи ви просто намагаєтеся затушувати власну непридатність? Адже ви мали розкласти банду зсередини ще до того, як вона вступила на землі Імперії. У найгіршому випадку Двадцять Другий повинен був очікувати її на кордоні й перетворити це на бойові навчання.

Кінці вузьких губ Вельґеріса трохи здійнялися. Крапля уяви — і це можна було сприйняти за усмішку.

— Хтозна. Якщо ця банда зуміла вбити п’ятьох бойових магів, яких захищали чотириста солдатів, то може, і з усім полком зуміла б дати раду? А то і з цілою армією?

— Це була лише величенька група грабіжників і злочинців, не більше.

— Розумію.

Встановилася тиша. Якийсь час уся трійця переглядалася: два Щури та Хорт.

— Хочеш порозмовляти з тими солдатами?

— А навіщо? Неважко здогадатися, що вони мені скажуть. Не знаю, не пам’ятаю, на самому початку битви я отримав удар по голові й не знаю навіть, як я там опинився. Або: так, пане, там були бандити, ми потрапили в засідку, бо наш капітан увійшов у село, не виславши розвідки, а найманці стояли в кожному вікні й били по нас із луків та арбалетів. Або ж: ні, пане, не знаю, що трапилося із чарівниками, але, мабуть, у супротивників були якісь маги, бо повітря аж тріщало від накладених чарів.

Із кожним реченням Вельґеріс змінював тон, удаючи іншу особу.

— Ні, пане, — продовжував уже своїм нормальним голосом, — сонце не згасло посеред дня. Ні, пане, там не було жахливих демонів, які рвали солдатів на шматки, демонів, від яких наші мечі та списи відбивалися як від скелі. Ні, пане, чародії не кричали, коли щось кип’ятило їм кров у венах, а Старий Дравен не наказував нам усім тікати — от тільки тоді тікати вже було нікуди, бо навіть зірки на небі змінилися. Ні, пане, я не бачив людей із села, які перетворилися на чудовиськ

1 ... 125 126 127 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"