Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

тіла поховали потайки; двоє збожеволіли і зникли десь у підземеллях Щурячої Нори; ті дев’ятеро, що залишилися, звільнилися зі служби та армії й перейшли на утримання внутрішньої розвідки. Зробили це дуже спритно, лише після великих перестановок у Третій армії, тож ніхто не зважав, що Щури взяли під своє крило недобитків із Ґлеввен-Он. Добра робота.

Хорт усміхнувся вузькими губами, міряючи Ґентреля поглядом.

— Цих дев’ятьох солдатів, вже як Щурів на службі, переведено до одного занедбаного замку. Сюди.

* * *

Світанок. Це не було надто влучне слово для опису явища, яке вони спостерігали. Сонце не виринуло з-за горизонту, а вистрибнуло вогняною кулею, полум’яних колом, миттю встромляючи розжарені списи їм в очі. Якби не екхаар, він осліпнув би за кілька ударів серця. Білий пісок Млина Скорпіонів відбивав усе зі стократною силою: жар із неба, жар від землі. І все це било просто в них.

— Бачиш? — її шепіт був тихішим за шемрання піску, що осипається під лапами павука. — Бачиш, як красиво? Неймовірно, що десь у світі може бути стільки світла.

Він дивився на неї й мовчав, питання зависло десь на півдорозі.

У якому похмурому місці ти перебувала, дівчино? Хто ти така?

А вона стояла, розвернувшись до світила, яке сходило, й дивилася просто на його розжарену кулю. Не примружувала очей, не прикривала їх рукою, її зіниці перетворилися на малесенькі крапочки, зникли на темно-синіх райдужках. Вона усміхнулася й затремтіла.

— Стільки світла… — повторила. — Ти не знаєш, яке це щастя: мати стільки світла кожного дня, сину зрадників.

— Не називай мене так.

— Що тебе ображає? Назва чи та істина, що в ній міститься?

— Ти нічого не знаєш про мій народ.

— Справді? Я знаю про нього більше, ніж він сам знає про себе. Крім того, наскільки я розумію, це вже не твій народ. Якщо я правильно стежу за силою та владою символів, викреслення імені та ламання мечів відрізало тебе від них раз і назавжди. Ти відкинув спільну душу, тож не ставай тепер на їхній захист.

— Якщо я до них не належу, — дивно, але ці слова ледь проходили крізь його горло, — то ти не маєш права називати мене сином зрадників.

Вона скоса поглянула на нього.

— Це правда. Ти маєш рацію. Тож яке ім’я тобі дати, мій малий скорпіоне?

— У мене є ім’я.

— Ні… Немає. Ти не можеш використовувати ім’я народу, до якого ти не належиш. Яке нове пасувало б тобі?

Глянула на нього, трохи схиливши голову набік. В її очах з’явилося щось… чуже.

— Імрісх? Я колись мала малого… Ні, не пасує. Це має бути щось міцніше, грізніше, ім’я, від звуку якого у ворогів затремтять коліна. Якби я назвала тебе Імрісхом, вони б луснули від сміху… Хоча, може?.. Ти міг би тоді легко потяти їх своїми новими мечами. Що ти на це? Я даю тобі ім’я, ти встаєш до бою, називаєш себе — і раптом всі починають реготати, не в змозі захищатися? Але тоді мені не потрібен був би скорпіон, досить було б звичайного щеняти… — її монолог перейшов у мурмотіння, чужість в очах розповсюдилася на все обличчя, вона раптом втратила нормальну міміку, мов частина її м’язів померла, а інші надали обличчю нову форму. — Може, не давати тобі імені? Говорити лише: «ходи», «зроби», «принеси», «вбий». А ти знав би, завжди і всюди знав, коли я звертаюся до тебе, і ніколи не вагався б навіть на мить. Це було б просто: досить тебе змінити, трохи тут, трохи там…

Він раптом відчув холод на потилиці, немов там стиснулися крижані пальці.

Мечі вилетіли з піхов швидше, ніж, як йому здавалося, це можливо. Легкість клинків перетворила їх на чорні лискучі смуги. Вона ж навіть не здригнулася, коли два криві клинки опинилися біля її шиї.

— Ні, — труснула дівчина головою, продовжуючи монолог. — Такий скорпіон був би скаліченим. Я вже бачила таке, якийсь час — і він втратив би здатність приймати самостійні рішення. А мені знадобиться повносправний убивця, такий, за якого не доведеться мислити мені. Оце як зараз: ти відчуваєш Силу і реагуєш, навіть якщо це означає порушення клятви.

Крижані пальці зникли.

— Я маю тебе оберігати, — промовив він поволі, ледь опанувавши голос. — Але якщо ти ще раз спробуєш мене змінити, накласти якісь чари, то присягаюся…

— Чим? Що ще такого залишилося в тебе, скорпіоне? Ти не маєш нічого, не маєш народу, родини, імені, власних мечів. Чим ти можеш присягатися?

Вона була чужою, більш чужою, ніж будь-хто, кого він зустрічав у своєму житті. Тут ішлося не про обличчя, не про дивно здеформовані риси, через що здавалося, мовби її шкіру натягнули на обличчя іншої особи. Іншої істоти. Ішлося про погляд, її очі були…

Він майже не міг знайти слів, щоб пояснити, з ким чи з чим можна було порівняти цей погляд.

— Присягаюся ім’ям дівчини, яку я колись убив, що якщо ти спробуєш мене змінити, то помреш.

Вона посміхнулася.

— Як це чудово патетично. Як шалено й нерозумно. Ти вбив її, бо боявся відповідальності, бо хотів ще трохи пожити, а її слова в’язали тобі руки. Ти вбив її, бо був боягузом, бо думка про те, щоб забрати її в афрааґру наповнювала тебе жахом. Легше було вбити, увіткнути кинджал у серце, затиснувши долонею рота, щоб вона не крикнула, ніж протистояти тому, що ти отримав би. Коли я тебе побачила, то вже знала, що ти скорпіон, бо лише скорпіони так легко вбивають — для них це єдиний спосіб вирішення проблем. Ну як, малий скорпіоне, присягнеш ім’ям проблеми, яка тобою вже вирішена?

Він опустив зброю.

— Бачиш? Ти вже не маєш нічого — окрім мене та завдання, яке ти прийняв. Піднеси мечі, вище. Добре. Вони — єдине, що ти маєш, лише вони відділяють тебе від небуття. Тож я даю їх тобі… у власність. Вони твої. Ти завжди повинен про це пам’ятати, пам’ятати, хто тобі їх дав. Я знаю, що у вас немає звички давати імена зброї, тож і вони їх не дістануть, але тебе я назву Керу’вельн.

На старожитній мові одного з народів, який ви колись вирізали, це означає «той, хто носить мечі». Пам’ятай. Тільки ці мечі зараз становлять сенс твого існування. Якщо я заберу їх у тебе — ти зникнеш.

Вона відвернулася й рушила крізь пустелю.

Він дивився на зброю. З часу сутички з тінями к’к’на розглядав її вперше. Клинки були чорні, блискучі, як вулканічне скло,