Андрій Самойлович Малишко - Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Карався і не каявся тому, що твердо вірив у майбутній день, в братерство людської сім’ї, де правда кривду переборе, вірив у новий світ справедливості, доброти і щастя.

Перший «Кобзар» Тараса Шевченка побачив світ 1840 року. Це була невеличка^ збірка, що складалася з восьми поетичних творів: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Ці твори по тонах і кольорах були явищем романтичної поезії, але тісно сплетені з реалістичною основою. Українські поети-романтики того часу, зображуючи події минувшини, милувалися ними, забуваючи про гірке і жорстоке життя покріпаченого народу, вихваляючи «царство білого ца'ря».

Романтичні ж: поезії Шевченка своїм вістрям спрямовані в тогочасну дійсність. Оспівуючи гордих і незламних Підков і Гамалій, таких багатих душею простих людей, як Ярема Галайда, кобзар Перебендя, поет ніби промовляв до царських псарів і ситого панства: дивіться, які люди були в минулому, як вони любили волю і свій народ, ЙЄ жалкуючи крові і власного життя, боролися за свободу, не люди, а орли. Що ж ти, прокляте панство, вчинило з їхніми синами? Зробило рабами і невольниками! їхні батьки палили пожаром Оттоманську імперію, визволяли полонених з турецької неволі, а їхні діти волочать у Сибір царські кайдани.

Це була романтика революційної напруги і гарячих бажань бою з царською деспотією.

В першому «Кобзарі» надрукована також поема «Катерина». Вона вже тоді мала глибоку пошану в народі своєю Соціальною глибиною, ідейним звучанням людської нерівноправності.

Дівчина покохала папа-офіцера, а він обезчестив її, насміявся з чистого дівочого кохання, довів її до смерті. Пишучи сердечні, напоєні вогнем рядки про дівчину Катерину, поет бачив перед собою мільйони знеславлених дочок свого народу, свою бідну, покріпачену Україну, окрадену та обдурену панами.

Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче:

Тяжко, ііажко сиротиш*,

А ніхто пе бачить...

Вісім творів, уміщених в «Кобзарі», показали тогочасному суспільству, що з’явився поет з незвичайною творчою силою, з новими народними ритмами і думами, який глибоку любов і нещадний гнів своєї музи ставить, на сторожі покривдженого і покріпаченого народу.

Історичне значення появи Тараса Шевченка в тюремній дійсності миколаївської Росії яскраво визначив Іван Франко. Він писав: «Около ї840 року в літературі загальноєвропейській стався факт, хоч, може, й не так головний, але важний і характерний. В літературі появився «мужи к», що «більш як 20 літ життя двигав ярмо кріпацької неволі. Виступає він не як герой повісті або поеми, але як живий діяч, як робітник і борець за потоптані людські права всього поневоленого мужицтва, всього обідраного і скривдженого довговіковою історією українського народу, як защитник усіх кривджених, гноблених і переслідуваних».

За оцей «мужицький» революційний демократизм царські і націоналістичні одописці найбільше ненавиділи і боялися Тарасової музи. [...]

Передова російська інтелігенція з щирим захопленням зустріла появу «Кобзаря».

«Ім’я Шевченка, якщо не помиляємось, вперше ще з’являється в російській літературі, і нам тим приємніше було зустріти його на книжці, що повною мірою заслуговує схвалення критики»,— писали «Отечественные записки»6.

■ «Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім любителям малоросійської поезії. У віршах Шевченка багато вогшо, багато почуття глибокого, скрізь пашить-в них гаряча любов до батьківщини. Його картини вірні з натурою і виблискують яскравими, живими фарбами. Взагалі в авторі цих малоросійських віршів видно талант непідробний»,—- відзначала «Литературная газета».

Найосновнішого не забуто в цих рядках: «...у віршах Шевченка багато вогню...» Так, саме тієї пристрасті, того спопеляючого вогню, що пізніше вибухне, як вулканова лава, щоб палити корони і трони і гартувати революційну зброю поневолених.

Шевченкова поема «Гайдамаки» за розмахом змальованих подій і різьбленим, карбованим розкриттям людської душі і характеру нагадує мені кращі творіння Шекспіра; але коли в геніального англійця в «Отелло», і в «Гамлеті», і в «Ромео і Джульєтті» превалює особиста доля людини, яка ніби поривається з тенет особистої кривди, особистого горя і протиріч, плаче у власному смутку і радується у знайденому, хоч і ненадовго, власному щасті, то герої «Гайдамаків» своє індивідуальне складне і гірке життя кладуть на олтар подвигу в ім’я народу, в ім’я волі і її домагань. Убогий наймит Ярема Галайда виривається з лабетів жорстокого корчмаря, навіть на якийсь час залишає своє чисте і вірне кохання, свою мрію — Оксану, шукаючи правди в повстанців-гайдамаків, ще не знаючи до кінця своєї сили і правоти.

Не знав, сіромаха,' що виросли крила,

Що неба дістане, коли полетить...

Гонта, ватажок повстання, після уманського бою убиває малих синів своїх, вихованих католиками у папській вірі, неспроможних стати поруч з ним за правду, убиває, а потім плаче над ними, тужить своїм батьківським серцем.

Таких пристрастей і конфліктів людської душі ще не знала світова поезія. Глибокі синтетичні осмислення не лише подій гайдамаччини, а взагалі явищ реальної дійсності, філософське розуміння безперервного руху, розвитку і оновлення всього живого, перехід матеріального єства з одної форми в іншу, безконечність удосконалення живих форм роікрита поетом у роздумах-картинах, які могутніми ритмами супроводжують поему:

Все йде, все минає — і краю цемае,

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

І саме повстання — гайдамаччину — поет розумів глибоко революційно; підняті сокири і пролита кров принесуть щастя нащадкам у доброму сусідстві з народами, й братанні слов’янської сім’ї, без холопа і без пана, І щира мрія поетова летіла в далеке майбутнє, оповита роздумами і любов’ю: «Нехай житом, пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — єлав’янська земля».

Царська цензура в багнети зустріла цей великий революційний твір. Чорні олівці цензури, як ножі, різали її живе тіло, кромсали рядок за рядком, гасили її животворний вогонь. «...Было мне с ними горя,— пише в листі поет насилу выпустил цензурный комитет: «возмутительно» да и кончено.

Насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик: теперь спешу разослать, чтобы не спохватились».

Та й не тільки цензура глушила цей твір. І свої «брат-чики-земляки» з ліберально-поміщицького табору, такі, як Панько Куліш7, злякалися її змісту, радили поетові затамувати її революційну гостроту, зробити її лірично-мелан-холійною, з мирним романтичним забарвленням.

Шевченко відкинув ці фальшиві поради, він розумів, що вони тісно зближаються з царсько-монархічними поглядами на народні повстання.

Коли історик-монархіст А. Скальковський8 видав свою пасквільну книжку «Наезды гайдамак на Западную Украину в 1733—1768 гг.», Шевченко гнівно відповів йому в поемі «Холодний Яр»:

«Гайдамаки не воины,—

Разбойники, воры,

Пятно в нашей истории...»

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю Розбійник не стане,

Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний.,.

Так