Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

Приїзд радянських офіцерів до Мюнхена значно полегшував виконання тих планів, які Крайніченко таємно виношував з перших днів перебування на віллі. Після Зальцкаммергута він ще раз пересвідчився, що американська розвідка не знає, де заховано архів. Таємницю озера Топліцзее будь-що треба передати своїм. Слідчий у особливо важливих справах мюнхенського гестапо Густав Кьоніг сказав правду — у тих ящиках картотека східної агентури фашистської розвідки. Заради якихось фальшивих грошей американці не возилися б стільки часу. Нарешті випала нагода позбутися нелегкої долі охоронця затопленого архіву. Здається, настав час подбати і про своє повернення додому. Наклеп, провокація, фальшивка здатні розчавити людину тільки тоді, коли вона сидить склавши руки і не пробує спростувати всі оті вигадки. Кінець кінцем, не може того бути, щоб неправда задушила правду.

«Треба піти до «Континенталю» зараз, не відкладаючи. Вранці приїде Керк, і тоді вже не буде такої можливості. Треба діяти негайно. Але як? Андрій розповідав, що біля «Континенталю» його затримала табірна поліція. Виходить, потикатися туди самому не слід, мабуть, ті гицелі і тепер чатують там на переміщенців. Ні. Спочатку — все зважити до найменших дрібниць. Потрапити в лабети бандерівських посіпак, та ще за таких обставин, безглуздя. Ризикувати не можна. Керк запакує так, що не тільки комісії, світа білого не побачиш. Треба діяти розумно. Насамперед у Керка і Дайна не повинно виникнути і тіні підозри. Але ж як? Як все те зробити?»

Крайніченко зламав сигарету і жбурнув її за вікно. Завжди виникає оте прокляте: «Як?» Він знову закурив, міряючи нервовими кроками кімнату. Стільки часу його тримали за мурами вілли, потім Шульце і Патріція не відпускали ні на крок. Він не мав змоги навіть на годину вирватись з-під нагляду. І ось, коли цей нагляд, нарешті, послабився — не може придумати, як зв'язатися з офіцерами радянської комісії.

Несподівано згадалася розмова з Андрієм і те, як радив йому звернутися по допомогу до Тегарта. Згадка про Вольфа народила думку, від якої серце затріпотіло у грудях давно не знаною радістю.

«Старина Вольф! Друже вірний, ти як ніхто інший можеш мені допомогти». Крайніченко не міг простити собі, що це не спало йому на думку, коли розмовляв з Андрієм. А тепер, як хлопець пішов, усе значно ускладнюється. Треба шукати способу непомітно вибратись із «Сен-Готарду». А це майже неможливо.

Федір сперся на підвіконня, заглядаючи у бетонований колодязь чорного двору. Біля дверей, що вели на кухню ресторану, розвантажувалась крита брезентом машина. Шофер виймав з кузова кошики з картоплею і відносив їх на кухню. Коли він зникав за дверима, машина залишалась без догляду. Двір зяяв пусткою, лише вгорі, десь на рівні п'ятого поверху, блимали жовті плями вікон.

«Досить сховатись он за тими ящиками, що у безладді звалені під стіною, і ніхто тебе не помітить. А як тільки шофер сяде в кабіну — стрибнути у кузов. Машина вивезе на вулицю, а там…»

У Крайніченка стислося серце. Як спуститися у двір з вікна своєї кімнати, він вивчив ще минулої ночі. Залізна ринва була недалеко. До неї можна дотягтися рукою, якщо стати на карниз за вікном.

Крайніченко сів на підвіконня і, коли шофер зник на кухні, спустив за вікно ноги.

Хвилин за двадцять Федір уже підходив до будиночка по Фріденштрасе. Перевірив, чи нема за ним «хвоста», і звернув на Графіндерплац. Ще тоді, коли зустрілися «У красуні Ірми», Вольф дав Федорові свою адресу і докладно розповів, як знайти його будиночок.

У вікнах світилося, хоч було вже далеко запівніч. Старий Вольф не дуже здивувався його появі. Зустрів так, ніби давно чекав на нього. Накинув на плечі потерту шкірянку, і вони вийшли в сад. Їх обгорнула тиха ніч. Лише інколи приглушені гудки паровозів нагадували, що поруч — залізниця.

Вольф закутався в шкірянку, приготувався слухати. Лице його, вихоплене слабеньким світлом, що падало од вікна, здалося Федорові чужим, непроникним, і він зрозумів, що повинен розповісти все, до останньої краплі вилити душу, не криючи нічого.

— Вольфе, ти знаєш мене… — тихо почав Федір.

— Мабуть, у цілій Німеччині немає тепер нікого, хто знав би тебе краще, ніж я…

Очі Тегарта вкололи Крайніченка холодним спалахом недовіри, що тліла десь глибоко за сірими зіницями.

— Це так, але і ти не знаєш усього. Після того як нас розвели в різні камери, сталося багато такого, чого ніхто з нас не міг передбачити.

Чи міг я знати, що прямо, з тюрми потраплю в «гості» до шефа мюнхенського «Сі-Ай-Сі» містера Керка, що три місяці мене триматимуть на віллі за високими мурами, обплетеними дротами високої напруги, під охороною цілого взводу військової поліції, тільки для того, щоб вивідати у мене, де заховано гестапівський архів.

Крайніченко детально розповів про фальшивку, з допомогою якої Керк намагається наступити йому на горло. Не вмовчав і про репресування батька радянськими органами безпеки, про що свого часу не говорив навіть друзям по попільній роботі. Довго і детально розказував Федір про те, як вони з Андрієм стали свідками трагедії біля старого туристяка. Згадав і останні слова Густава Кьоніга. Проте коли почав розповідати, де заховано гестапівський архів, Тегарт спинив його.

— Зажди, Тодоре, ти все обміркував?

— Так, друже, я все зважив і хочу, щоб ти знав… усе. Можливо, ми бачимось востаннє. Я вірю тобі, тому і прийшов саме до тебе. Ти комуніст, Тегарт. На дні озера Топліцзее картотека закордонної агентури фашистської розвідки. Потрапивши до рук джентльменів із «Сі-Ай-Сі», ця агентура одразу почне діяти, знову підніме голову фашистська гадина. Ця наволоч служитиме кожному, хто платитиме гроші. Хіба ми впевнені в тому, що десь у Техасі чи в Оклахомі американські мілітаристи не відгодовують свого Гітлера? На власній шкурі ти вже скуштував їхньої хваленої «демократії».

— Чого ти хочеш від мене? — запитав Тегарт.

— Підтримки, поради, нарешті,