Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

б веселого лісника, червонощокого ледаря, якому дружина варила вранці каву з молоком, як було видно з викладу попередніх подій. Постарілий, схудлий, змарнілий, він давав усім страшний, ні для кого не повчальний, приклад.

— Він хотів стрибнути вище голови, — відповідали тим, хто висловлював співчуття колишньому сторожеві, обвинувачуючи Рігу. — Він хотів стати поміщиком!

Дійсно, Курткюїс, купуючи маєток Башльрі, мріяв пройти в поміщики і не раз цим вихвалявся. А тепер його жінка нишпорила, збираючи гній! І вона, і Курткюїс підводилися до світу, копали свій багато угноєний город, знімали з нього по кілька врожаїв, і все ж грошей вистачало тільки на сплату процентів Рігу по остачі боргу. Дочка їх, що служила в Оссері, присилала їм свою платню, але, незважаючи на стільки зусиль, незважаючи на цю підтримку, вони після внеску платежу зоставалися без мідного ліарда в кишені. Пані Курткюїс, яка колись дозволяла собі час від часу пляшку вареного вина з грінками, тепер не пила нічого, крім води. Курткюїс звичайно не наважувався заглянути в «Великі-ГУ-сині», побоюючись лишити там три су. Позбувшись своєї влади, він позбувся й безплатного частування в шинку і кричав, як усі дурні люди, про невдячність. Нарешті, як мало не в усіх селян, вражених демоном власництва, у нього в міру збільшення роботи зменшувалося харчування.

— Курткюїс набудував занадто багато стін, — казали ті, хто заздрив його становищу. — Перед тим, як паркани ставити, треба було стати хазяїном.

Старий обробив і угноїв три арпани землі, куплені в Рігу; сад, прилеглий до будинку, вже починав давати плоди, і він побоювався, як би його не відняли! Одягнутий, немов Фуршон, він, що колись носив черевики й мисливські гетри, ходив тепер у сабо і обвинувачував власників Егів, які були причиною його злиднів. Ця гризота надавала маленькому товстунові з колись сміхотливим обличчям похмурого й тупого вигляду, що робило його схожим на хворого, підточуваного якоюсь отрутою або хронічною недугою.

— Що це з вами, пане Курткюїс? Чи вам, може, підрізав хтось язичка? — спитав Тонсар, бачачи, що старий мовчить у відповідь на розповідь про битву, яка тільки що сталась.

— А було б шкода, — сказала Тонсарша. — Він не має чого скаржитися на повитуху, яка підрізала йому язичка; вона зробила добру операцію.

— Примерзне бовкало, коли тільки й думаєш, як би його покінчити з паном Рігу, — сумно відповів цей постарілий старий.

— Ет! — сказала стара Тонсар, — у вас гарненька дочка, сімнадцяти років; коли вона має розум, ви легко погодитесь із цим старим джиґуном…

— Ми її послали в Оссер, до матері пана Маріота, от уже два роки, щоб охороняти її від усякого нещастя, — сказав він. — Краще з голоду подохну, ніж…

— Ну й дурень! — вигукнув Тонсар. — Гляньте-но на моїх дочок, чи повмирали вони? А коли хто не скаже, що вони чисті, як ті ікони, тому доведеться мати справу з моєю рушницею.

— Тяжко дійти до цього! — вигукнув Курткюїс, хитаючи головою. — Нехай уже мені краще заплатять за постріл в одного із цих армінаків…

— А далеко краще врятувати свого батька, ніж труситися над своєю чеснотою, — заперечив шинкар.

Тонсар відчув легкий удар, яким дядько Нізрон торкнувся його плеча.

— Негаразд ти кажеш! — сказав старий. — Батько — храни тель честі в своїй родині. Отакою своєю поведінкою ви накликаєте на нас загальну зневагу; через вас і обвинувачують народ, що він не заслуговує свободи! Народ має давати багатіям приклад громадянської доблесті й честі. А ви продаєтесь Рігу за золото, ви всі, скільки вас є! Коли дочок своїх не віддаєте йому, то віддаєте свою честь! Це погано!

— Погляньте-но, до чого дійшов Курткюїс! — сказав Тонсар.

— Поглянь, до чого дійшов я! — відповів дід Нізрон. — Я сплю спокійно, і голок у мене в подушці нема.

— Хай собі каже, Тонсар, — голосно прошепотіла йому на вухо його жінка, — ти ж добре знаєш, що це пунктик бідного дідуся.

В цей час Бонебо, Марі й Катрін з братом з'явились у роздратуванні, початок якому поклала невдача Ніколя, а повідомлення про план, задуманий Мішо, остаточно завершило. Отже, увійшовши в батьків шинок, Ніколя пустив люту лайку на адресу подружжя Мішо та мешканців замку.

— От і жнива! Ну, та я звідси не піду, не прикуривши своєї люльки об їхні скирти! — вигукнув він, дужо вдаряючи кулаком по столу, до якого присів.

— Не треба так брехати на людях, — сказав йому Годен, вказуючи на діда Нізрона.

— Коли він балакатиме, я зверну йому шию, як тому курчаті,— відповіла Катрін. — Пожив він своє, цей старий лепетень! Кажуть — доброчесний. Просто така в нього вдача, і все.

Дивовижне й цікаве видовище являли всі ці витягнуті голови, усі ці люди, скупчені в халупі, на дверях якої вартувала стара Тонсар, щоб забезпечити відвідувачам таємницю їх розмов.

Із усіх цих облич — у Годена, залицяльника Катрін, може, було найстрашніше, хоч воно й менше за всі інші впадало в вічі. Годен, скнара без золота, найлютіший з усіх скнар, бо перед тим, хто сидить на своїх грошах, чи не треба поставити того, хто шукає їх? Один дивиться в себе, другий з страшною пильністю дивиться вперед; Годен подав би вам тип найпоширеніших селянських облич.

Цей чорнороб, маленький чоловічок, звільнений від військової служби, як не придатний для неї за зростом, худий з природи, і схудлий від роботи та безглуздого удержування, від якого гинуть на селі несамовиті працівники на зразок Курткюїса, мав обличчя розміром з кулачок, освітлене парою жовтих з зеленими прожилками та коричневими цяточками очей, де жадоба наживи доходила до хтивості, але без жаги, бо бажання, що колись клекотіло, тепер застигло, наче лава. Шкіра в нього була натягнута на скронях, темних, як у мумії. Його ріденька борідка пробивалася крізь зморшки, немов стерня на борознах. Годен ніколи