Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

художниками так щедро, як не обходився уряд узурпатора, але як розподіляє вона свої благодіяння? Здається, ніби роздавальники субсидій, природою і схильностями приречені на забуття, ненавидять людей славних; власний їхній шлях такий темний, що поблизу них блідне і чужа слава; можна подумати, що вони обсипають золотом мистецтво і свободу навмисне для того, щоб задушити і знищити їх.

Добре б ще, якби те прокрустове ложе, на яке нині намагаються покласти Францію, було влаштоване з тією ретельністю, з якою оброблені шедеври, що радують озброєних лупою цінителів, – віртуозність ця могла б викликати хоч би хвилинну цікавість; але ні – перед нами виріб нікчемний і грубий».

«Ми вже сказали, що політика нинішнього уряду ображає почуття французької нації; спробуємо довести, що вона суперечить також і духу наших установ.

Конституційна монархія шанує суспільні свободи; вона бачить в них опертя монарха, народу і законів.

У нас під представницьким правлінням розуміють щось зовсім інше. Складається компанія (чи навіть – для конкуренції – дві компанії-конкуренти) для підкупу газет. На непідкупних редакторів безсоромно подають до суду; їх сподіваються зганьбити за допомогою скандальних процесів та обвинувальних висновків. Позаяк порядним людям ця вовтузня неприємна, для захисту роялістського міністерства наймають пасквілянтів, які колись поливали брудом королівську родину. Робота знаходиться для всіх, хто служив у старій поліції і товпився під дверима імператорських покоїв; так у наших сусідів капітани вербують матросів у шинках і притулках. Каторжники, звані вільними літераторами, орудують у п’яти-шести куплених з усіма манатками газетах; їхня писанина й називається мовою міністрів суспільною думкою.

Монархія була без великих зусиль відновлена у Франції тому, що за нею стоїть уся наша історія, адже корона вінчає представників роду, який є майже ровесником нації, роду, якому нація завдячує цивілізацією та освітою, свободами й безсмертям; проте час позбавив нашу монархію всіх оздоб. Час вигадок у політиці минув; нині уряду, опертому на поклоніння, обожнювання і таїнство, не утриматися при владі: кожен знає свої права; здійснюється лише те, що зрозуміле розуму; все, аж до милостей, останньої ілюзії абсолютних монархій, зважується й оцінюється розумом.

Немає сумнівів: нації вступають у нову еру; чи буде вона щасливою? Це знає лише Провидіння. Що ж до нас, наша доля – готуватися до майбутніх подій. Не треба думати, ніби в нашій владі рушити назад: наш єдиний порятунок – у Хартії.

Наша конституційна монархія народилася не з писаних законів, хоча в її основі друкований текст Хартії; подібно до старовинної монархії наших батьків, вона – дитя часу та історії.

Чому свободі не запанувати в будівлі, що її звів деспотизм і що має на собі його печать? Перемога, яка дотепер ще, можна сказати, не забула триколірного прапора, сховалася в наметі герцога Ангулемського; законна монархія мешкає в Луврі, хоча орли ще не покинули його».

Ось дуже стислий – хоча він міг би бути іще стисліший – зразок моїх полемічних брошур і статей у «Журналь де Деба»: ви знайдете тут усі принципи, які проголошуються сьогодні.

‹Шатобріан відмовляється від пенсії міністра без портфеля, якої його позбавили з відставкою і яку йому вирішив знову надати Віллель; він бере участь у роботі комітету на підтримку повсталих греків; видавець Лавока починає випуск повного зібрання творів Шатобріана; Шатобріан вирушає до Лозанни разом з дружиною для поправлення її здоров’я›

12
Продовження моєї газетної полеміки

Я знов узявся за перо. Щодня у мене траплялися сутички з міністерською челяддю, щодня я вів бій на передньому краї, далеко не завжди маючи справу з чесним супротивником. У перші два сторіччя від заснування Рима вершників, які погано виконували свій обов’язок тому, що були занадто огрядні або недостатньо хоробрі, присуджували до кровопускання: виконання цього вироку я брав на себе.

«Світ навколо нас змінюється, – писав я, – нові народи виступають на сцену історії; стародавні народи відроджуються серед руїн; дивовижні відкриття провіщають близьку революцію в мирних і військових ремеслах: релігія, політика, звичаї – все стає іншим. Чи помічаємо ми цей рух? Чи йдемо вперед разом із суспільством? Чи змінюємося разом з епохою? Чи готуємося зберегти своє верховенство в цивілізації перетвореній чи перетворюваній? Ні: люди, що стоять на чолі нашої держави, такі ж чужі європейському порядку речей, начебто вони належали до недавно відкритих племен Центральної Африки. Що ж їх хвилює? Біржа! та і її вони знають погано. Невже ми приречені нести на собі тягар невідомості як кару за те, що колись несли тягар слави?»

Угода, що стосується Сан-Домінго, дала мені привід нагадати про деякі надійно забуті статті нашого суспільного права.

Міркуючи про високі матерії і пророкуючи перетворення світу, я заперечував супротивникам, які говорили мені: «Як! Невже ми одного разу станемо республіканцями? Дурниця! Кому нині потрібна республіка? і т. ін., і т. ін.».

«Стати на бік монархії, – відповідав я, – велить мені розум. Конституційну монархію я вважаю найкращим з можливих способів правління для нинішнього суспільства.

Помиляється, проте, той, хто, бажаючи звести все до особистостей, вважає, що я безмірно боюся республіканського ладу.

Хіба зі мною будуть обходитися гірше, ніж обходилися за монархії? Я двічі чи тричі позбавлявся всього в ім’я монархів або за їх наказом і зазнав од них нітрохи не менше жорстокостей, ніж од імператора, який був готовий зробити для мене все, що завгодно, досить мені тільки захотіти! Рабство мені ненависне; природна незалежність робить мене прихильником свободи, яку я волію бачити пов’язаною з монархічним правлінням, але вважаю можливою і за правління народного. У кого менше підстав боятися майбутнього, ніж у мене? Мого багатства не в змозі відібрати жодна революція: у мене немає ні посади, ні чину, ні стану, але кожен уряд, достатньо розумний, щоб не зневажати суспільну думку, буде змушений зважати на мене. Народні ж уряди сильні перш за все талантами окремих політиків і цінують особисті достоїнства кожного громадянина. Я завжди буду впевнений у шанобливому ставленні до мене суспільства, бо ніколи не зроблю нічого такого, що позбавило б мене цієї пошани; можливо, вороги оцінять мене справедливіше, ніж так звані друзі.

Врешті-решт я не боюся республіки і не маю неприязні до республіканської свободи: я не король; ніхто не збирається вінчати мене на царство; не про себе я піклуюся.

За іншого міністерства і з приводу його дій я сказав: «Якось вранці ми виглянемо у вікно і побачимо, як монархія йде від нас».

Сьогодні я кажу нинішнім міністрам: «Якщо ви діятимете так, як дієте зараз, революція, яка рано чи пізно вибухне, зведеться