Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

Засопів, зиркнув спідлоба:

— Ні біса ти не знаєш і уявити собі не можеш. А ще й пнешся.

— Розповіси?

Не розповість, подумав Андрій, навряд чи йому дозволили розголошувати, щонайбільше — напустить натяків і туману, та й чи воно мені треба? Реально використати цю інформацію в боротьбі за власне життя і свободу мені все одно не дозволять, а так, щоб зменшити моральний тягар, розділити з кимсь відповідальність… так, саме розділити.

Ніколи я не зможу щиро вважати, що винні лише вони, а дурити себе було би занадто вульгарно. Ми в одному човні, в одному спільному часі.

Полтороцький передбачувано стенув плечима:

— Нащо? Ти в нас майстер слова, сам, якщо треба, придумаєш. Викриєш світову змову, підірвеш ще щось під кінець… це ж тобі завиграшки, двома абзацами. Вам, письменникам, аби підривати.

— Вивчив напам’ять?

— У мене хороша пам’ять. Фах такий.

Промовисто, з наголосом, з недомовкою; то й нехай, ніколи він не був хорошим актором, попри всю свою чарівливість і харизму; давня пафосна школа, де навіть комічні дулі в кишенях нарочиті, як бутафорія на каркасі, а трагедія в принципі позбавлена півтонів. Начхати мені, який насправді у нього фах і які таємні сили стоять за ним… так, справді, серйозно, начхати.

Я побував поза часом і тепер знаю ціну — життя, смерті, всього. Час набагато дужчий за нас, і він легко стоншує на порох, стирає і нівелює будь-які людські зусилля, хоч би скільки значущості й туману вони на себе напускали.

Андрій затулив обличчя долонями, помасажував скроні; тиснула втома, залишкова важкість неприродного сну, зараз би кави, свіжого повітря, крижаної води в лице — хоча не факт, що зарадило б. Щось зламалося всередині, зійшло з осі, розсипалося, і мені байдуже. Я, котрий завше жваво цікавився всім на світі, вбирав враження всіма органами чуття, повсякчас, як звичне емоційне тло, відчував гостру допитливість — завдяки цьому і працював, і жив, і був для когось цікавий, — раптом весь закінчився, здувся, збайдужів навіть до власної долі.

Байдужі люди не пишуть книжок. Немає про що, нема нащо, немає часу. Нехай я навіть з чийогось недогляду — чи задуму — все-таки залишуся жити.

Йому було геть нецікаво, та він таки запитав:

— І що тепер?.. Привезеш мене назад? Повернеш, звідкіля взяв?

Полтороцький розвів руками; знову жест, театральний надмір:

— Як скажеш. Можу відпустити. На тебе орієнтування по всій країні, далеко не втечеш. Так, побігаєш трохи… воно тобі треба?

Не треба, погодився Андрій. Категорично не треба, тому що є Інна і діти, і насамперед візьмуться за них. А як лишилося в житті бодай щось, що має сенс, таке, що я мушу встигнути проконтролювати, запевнити і зберегти, то це їхнє життя.

— За Інку та малих не переживай, допоможу, — мовив Полтороцький, читаючи його думки так само легко, як і незавершені рукописи. — І адвокатку твою сам видзвоню, баба грамотна, може, щось і придумає…

Він підвівся, випростався, звично пригнічуючи масивною статурою, дивлячись згори вниз:

— Головне, Андрійчику, щоб ти розумів одну просту річ. Той вибух справді на твоєму сумлінні. Це зробив ти.

Андрій теж підвівся:

— Припустімо. Це зробив я. А…

Хотів запитати, навіщо треба було привозити мене сюди, невже тим людям, які так легко витягнули в реальність явну літературу, не вдалося уникнути всього цього трешу з викраденням та мішком на голові?.. Не зміг чітко сформулювати і передумав, зависнувши в режимі очікування, тьмяному і байдужному.

Полтороцький не дивився на нього, порпаючись у своїй чиновницькій валізі. Андрій спостерігав відсторонено, як із м’яких складок портфеля вилуплюється назовні сріблястий корпус нетбука. Це ж треба, точнісінько як у мене… і навіть подряпина навскоси… мій.

— На ось, — мовив Полтороцький, кидаючи нетбук на канапу. — Дописуй, поки дають.

Ледь-ледь розширюю межу хроноса. Так, щоб влізла бічна панель з філіжанкою кави. Не більше; більше — лише коли потрібно вийти в гігієнічний блок або по доставку, і щоразу доводиться робити надлюдське зусилля, тому що — страшно, дуже страшно.

Мені казали, що страх поступово мине. Потрібно регулярно скачувати реабілітаційні психокурси, та я знову забула. Та й для цього треба виходити в мережу, вмикати комунікацію і синхронізуватися… не хочу. Нікого не хочу впускати у своє життя і в свій час.

Сенсорна панель проростає квітами, бузковими та жовтими, білими, блакитними, нескінченним розмаїттям комбінацій, це навіть не програма-симулякр, а просто заставка, я її завантажила дуже давно, задовго до того, як… стоп. Це я вирішила для себе чітко — не згадувати. І допомагає, справді. Я вже по-чесному, так, без жодного самообману забула його ім’я.

Перепланувати особистий простір, зібрати все необхідне для життя в певний радіус, осяжний, контрольований звичайним оком. І квіти, бодай трохи квітів. Мій сад, напевно, загинув, висох дощенту… не знаю. Не можу примусити себе підвестися, розширити хронос і піти подивитися.

Схему перепланування можна пошукати в мережі, але ж це знову-таки — активувати панель, персоналізуватися і все таке, чого я не робила вже не