Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

її ретельно приховував перед публікою, приборкував бездоганною акторською технікою, їм же там насамперед ставлять дихання. Але зараз, вочевидь, втрачав над собою контроль, атож, ми тут лише удвох, бракує глядачів.

— Сергію, не влаштовував я ніякого теракту. Ти бодай це розумієш?

Полтороцький звів очі, подивився спідлоба:

— А толку?

— То поясни мені, будь ласка, що коїться, — Андрій відчував, що вже й сам починає симетрично накручуватися, втрачати самовладання; правильно, на піку роздратування я і прокинуся. — Де ми зараз є? Це… — здогад спалахнув і заіскрився, мов бенгальський вогонь, — ти мене сюди привіз?..

Мовчанка. Акторська, професійна, блін, пауза.

— Андрію, ти думав, тобі все можна, — нарешті повільно мовив Полтороцький. — Ти вже дуже давно думав, ніби тобі все можна.

* * *

— А це час, Андрію. Об’єктивна фізична величина. Вимір. Із ним так не можна. Ти взагалі уявляв собі, що станеться, якщо кожен матиме власний час?.. Уявляв, я знаю. Вимріював. Вигадував. І звісно ж, тобі це вдалося — у твоїй літературці.

На часі тримається світ — дослівно, у прямому сенсі, як на осі, головній, опорній. А ти взявся її помалу розхитувати. Звісно, не лише ти, я он теж бавився… іноді. І багато хто пробував, бешкетували потроху, розгойдували човен туди-сюди, розсмикували по ниточці. Прискорювалися, сповільнювалися, воно ж зручно — для справи, для успіху, для особистого, тьху, життя.

Тільки все це можна лише до певної межі, не перевищуючи амплітуди. А ентропії, коли вона наростає, вже неможливо зупинити.

Ви, письменники, завжди так. Не відчуваєте межі, впритул не бачите дозволених рамок, аякже, творча ж особистість, закон не писаний, політ фантазії та думки, а головне — свобода!.. За свободу не шкода й життя віддати, так же? Надто коли воно чуже. Можна і не одне.

— Стоп-стоп-стоп. Припустімо, я перевищив амплітуду. Я сам випав із часу. Але я нікого не вбивав.

— Авжеж. Ти просто розхитав і висмикнув опорну вісь, так, задля цікавості, щоб подивитися, як воно буде. Зруйнується відразу, поховавши всіх під уламками, чи трохи ще постоїть на залишковому зчепленні? Чи в повітрі зависне, га?

— Сергію, я не розумію, про що ти.

— Ото й не треба лізти туди, в чому ти ні біса не тямиш. Літератор, гуманітарій, тьху. Хронос, хроноатомізація, екстрахроносповільнення… наплодив словесних потороч, їх треба студентам на акторському давати замість скоромовок. Прекрасний новий світ від Андрія Марковича! Новинка місяця!.. Нікому вона в чорта лисого не потрібна, твоя чергова новинка, не з цієї, то з наступної пшик вийде, тому що закінчується вся ваша літературка, і ти про це, Андрійку, чудово знаєш. Вирішив показитися наостанок? Порушити такі зв’язки, запустити такі процеси, щоб усі знали, щоб шанували, щоб пам’ятали, га?! Щастя, що ми вчасно відстежили.

— Ми — це хто? Сергію, на кого ти працюєш… що навіть читаєш мене у рукописах?

— Читаю, а що з того? Ти все одно встиг. Ти завжди встигав, у тебе ж був, матері його, свій час. І висмикнувся, і розірвався, і почав розповзатися. Щастя, що вдалося все-таки стягнути. Достоту на живу нитку вже.

— Як… вдалося?

Полтороцький не відповів. Ледь-ледь скривив кутик рота, недостатньо, щоб вважати це саркастичною посмішкою, тому що тут не було чого посміхатися, а тим більше не було сенсу пояснювати. Я і сам знаю як.

Дівчинка з зеленою стрічкою на комірі. «Чи не скажете, котра година?» І ще одна, і ще; до кожного, хто розгойдав вище амплітуди свій час, там, у древньому місті, де репнула і поповзла спільна тканина часу, підійшла така ось дівчинка — і де вони їх понабирали, як переконали взяти в цьому участь?!.. «Котра година?!» — і неусвідомлений погляд на годинник, щербина, миттєва прив’язка до абстрактної, такої, що вже майже втратила значення, цифри… і тут-таки, в синхроні — загальна, переконлива, остаточна, сліпуча і оглушлива крапка.

Це спрацювало.

Воно й не могло не спрацювати. Я — автор. Я сам це вигадав.

* * *

— Тебе судитимуть, Андрійку. І це справедливо, сам розумієш. Рукопис буде доказом у суді.

І після паузи:

— Тьху. Ти хоч сам бачиш? — мужик той ані крапельки на мене не схожий.

Схожий, втомлено подумав Андрій. Ще й який схожий, тому ти і злостишся, справді, що таке десятки людських життів порівняно з тим, який вигляд має Сергій Полтороцький — на сцені, на трибуні, в романі? Я завжди вважав, що неспортивно писати персонажів з натури, тому і весь час на це грішив — самозаборони спонукають, щоб їх порушували, ще дужче, ніж заборони зовнішні, надто що останніх я взагалі не помічав. А вони були, вони існували завжди, тільки мені забули про це розповісти. Точніше, я сам скасував їх у своїй особистій реальності, відкинув уже на рівні самої можливості… так, мені можна було все. І я ніколи не боявся, що написане справдиться, бо сам завжди чітко бачив межу між життям і літературою, хоч би як віртуозно маскував її для інших. Та ба, знайшлися такі, довершили, втілили в життя. Те, що вони ні за що не спромоглися б вигадати самі.

— Я просто мало про тебе знаю, Сергію.

— Отож-бо.

— Хоча ні, дещо можу собі уявити… Цього ти ще не пробував, так? Відігравати в реальності літературні сценарії, вирішувати долю світу — набагато крутіше за сцену та політику, я розумію. Збуджує, мабуть. Остання нагода стрибнути