Раймонд Коурі - Останній тамплієр

В тісної стернової рубки Расуліс, Венс і Тес зі зростаючою тривогою спостерігали за наближенням штормових фронтів. Швидкість вітру зросла до тридцяти вузлів, і брижі навколо «Саварони» перетворилися на прибійні хвилі, а піниста поверхня моря стала не менш зловісною, ніж чорні хмари, що клубочилися угорі.

Унизу, під капітанським містком, невеличкий кран установлював дистанційно керований пристрій на головну палубу. Нехтуючи негодою, там стояли Атталь і двоє інших членів команди; вони чекали, доки робот не опуститься, щоби потім закріпити його. Тес прибрала з обличчя розтріпані вітром пасма волосся.

— Може, нам слід вирушати назад? — спитала вона Расуліса.

Венс, не вагаючись, різко заперечив:

— Дурниці. Усе не так погано. Гадаю, ми ще маємо час, щоб спустити робота під воду і поглянути на корабель іще раз. — Він самовпевнено посміхнувся і поглянув на Расуліса: — Ви що, зі мною не згодні?

Тес побачила, як капітан став пильно вдивлятися в нависле над ними зловісне, наче вкрите синцями небо. На південь від корабля блискавка розколола пурпурово-чорні хмари, і навіть з такої відстані було видно густу завісу дощу, яка рухалася морем.

— Не подобається мені все це. З одним фронтом ми ще здатні впоратися, а от з двома... Якщо ми вирушимо негайно, то встигнемо між ними прослизнути. — Расуліс обернувся до Венса: — Не хвилюйтеся, все буде гаразд. У цих краях шторми тривають недовго, а наш GPS-локатор здатен визначати відстань з точністю до метра. Коли негода скінчиться, ми повернемося, можливо, навіть завтра вранці.

Венс розізлився, але не виказав того.

— Так не хочеться вирушати назад, не прихопивши хоч що-небудь із собою! — спокійно мовив він. — Наприклад, носову прикрасу. Невже у нас не залишилося часу, щоб дістати її перед відплиттям? — Расуліс занепокоєно насупився, і стало ясно, що ця ідея не дуже захопила його. — Мене просто непокоїть те, що шторм триватиме довше, ніж ви очікуєте, — тиснув на нього Венс, — бо тоді, враховуючи ваш щільний робочий розклад, минуть місяці, перш ніж ми зможемо сюди повернутися, а за цей час може трапитися все, що завгодно.

Расуліс похмуро поглянув на погодні фронти, які надалі зближалися; видно було, що він метикував, чи зможе «Саварона» витримати шторм, якщо залишиться неподалік від знайдених уламків.

— Ви не пошкодуєте, запевняю вас, — наполягав Венс. — Дістаньте мені сокола — і мені тут більше нічого не потрібно. Окрім носової прикраси, можете забирати все, що там знайдете.

Расуліс хитро примружив око.

— І це усе, що вам потрібно? Лише сокіл? Чому? — Він замовк і вперив у Венса пильний погляд. Тес спостерігала за ним з таким відчуттям, наче стала небажаним свідком гри в покер, де робили великі ставки.

Венс знизав плечима, відвів погляд, і його обличчя стало непроникним і відстороненим.

— Це дещо дуже особисте. Назвімо це... завершенням однієї дискусії. — Він знову поглянув на Расуліса, і цього разу в його голосі пролунали владні нотки. — Ми гаємо час. Я певен — ми впораємося вчасно, якщо не баритимемося. А після цього — все це ваше.

Кілька секунд капітан розмірковував над можливими варіантами, а потім кивнув на знак згоди і, відступивши вбік, почав вигукувати команди Атталю та іншим членам команди.

Венс обернувся до Тес. Здавалося, обличчя його аж іскрилося нервозною енергією.

— Ще трохи, — сказав він тихим тремтливим голосом. — Ще трохи — і все буде гаразд.

— Скільки ще залишилося? — заволав Де Анґеліс, звертаючись до капітана.

Рейлі відчував, як сильно вібрує місток «Караденіза» — набагато сильніше, ніж раніш. Уже годину вони різали навскоси хвилі, що стрімко наближалися до правого борту і зі зростаючою люттю гепали об корпус патрульного човна. Стугонів вітер, натужно ревів двигун, і їм доводилося кричати, щоб почути один одного.

— Трохи менше двадцяти морських миль, — відповів Каракаш.

— А як там «вертушка»?

Шкіпер звернувся до оператора радара, а потім прокричав у відповідь:

— Контакт з гелікоптером очікується за п'ять хвилин.

Скаженіючи від нетерпіння, Де Анґеліс важко видихнув:

— Ця бісова бляшанка може рухатися швидше, врешті-решт!?

— Тільки не в таку погоду, — жорстко відповів Каракаш.

Рейлі підступив ближче до шкіпера.

— А наскільки поганою вона стане до того часу, як ми до них дістанемося?

Каракаш похмуро похитав головою. Свою відповідь він не прокричав, але Рейлі все одно її почув.

— Бог його знає... — знизав плечима капітан.

Тес невідривно спостерігала, як механічна рука робота, слухняна пальцям Атталя, приладнала останню частину кріплення до носової прикраси у вигляді сокола. Попри погані погодні умови, члени команди виконали свою роботу швидко і з армійською точністю — обладнали дистанційно керований пристрій необхідним для підйому устаткуванням і занурили його у спінену воду. Атталь, чаклуючи над пультом керування, бездоганно-професійно опустив підводний апарат на дно і прикріпив до носової фігури підіймальну сітку. Залишилося тільки витягти прикрасу: дистанційно увімкнувши одночасне наповнення повітрям трьох підіймальних подушок, а потім — спостерігати собі, як вона плавно плистиме до поверхні.

Атталь кивнув головою, підтверджуючи свою готовність.

— Ми, звичайно ж, можемо її підняти на