Раймонд Коурі - Останній тамплієр

поверхню, але... — Він непевно знизав плечима і кинув погляд на переднє скло, що тремтіло під ударами вітрюгану.

Расуліс насупився, споглядаючи на бурю, що шаленіла довкола них.

— Зрозуміло. Коли фігура спливе, підняти її на борт в таку погоду буде непросто. — З суворим і непохитним виразом на обличчі, він повернувся до Венса. — Я не збираюся закінчувати тут, у морі, свій життєвий шлях і я не хочу також ризикувати життям водолазів, посилаючи їх у воду. Підняти робота з глибини на палубу буде досить непросто, але все ж він прикріплений до корабля і може самостійно пересуватися. — Капітан замовк, оцінюючи умови, що швидко погіршувалися, і явно намагаючись дійти якогось рішення. — Сьогодні ми не зможемо підняти носову фігуру. Ми залишимо тут буйки, а потім повернемося, коли вгамується шторм.

На обличчі Венса з'явився вираз впертої недовіри.

— Ми маємо витягти її зараз, — мовив він із наполегливістю в голосі. — Іншого шансу в нас може і не бути.

— Що ви таке кажете! — зірвався Расуліс. — Ніхто не припливе сюди в таку погоду, щоб поцупити з-під вашого носа цей шматок деревини! Ми повернемося за ним, як тільки дозволить погода.

— Ні! — вибухнув гнівом Венс. — Ми маємо зробити це зараз!

Расуліс аж отетерів від несподіванки, ошелешений вигуком Венса і самим його тоном.

— Слухайте, я не збираюся через це ризикувати нічиїм життям. Ми повертаємося — і баста! — На кілька секунд він затримав на Венсові свій пронизливий погляд, а потім звернувся до Атталя. — Якомога швидше підніми «Дорі», — безапеляційно наказав він. Та не встиг капітан віддати новий наказ, як щось відвернуло його увагу. Це був знайомий звук гортанного лопотіння лопатей гелікоптера. Тес теж почула цей звук, як і почув його Венс, судячи з того, як спохмурніло його обличчя.

Вдягнувши штормівки, вони вийшли на вузьку палубу поруч із капітанським містком. Вітер вже встиг перерости на повноцінну бурю, що несла з собою завіси дощу. Тес прикрила рукою очі, вдивляючись у збурене небо, і незабаром помітила гелікоптер.

— Онде він! — скрикнула вона, хапаючи Расуліса за рукав.

Просто на них над водою неслася маленька цяточка. За лічені секунди гелікоптер був уже поруч — білий, як ванна, з широкою діагональною червоною смугою на борту; він проторохтів над їхніми головами, а потім заложив крутий віраж, щоб зробити іще один захід. Наблизившись до судна, гелікоптер сповільнився, а потім, борючись із вітром, завис біля лівого борту «Саварони», зриваючи повітряною хвилею свого гвинта вершечки спінених хвиль. На його фюзеляжі Тес змогла чітко розібрати позначки Берегової охорони Туреччини, а потім побачила, як пілот щось говорив у мікрофон, нишпорячи поглядом по кораблю.

Він показав пальцем на свої навушники, енергійними жестами закликаючи їх увімкнути радіо.

Стоячи на капітанському містку «Караденіза», Рейлі побачив, як оживилося обличчя Де Анґеліса. Повідомлення пілота гелікоптера підтвердило, що контакт на екрані їхнього радара дійсно виявився водолазним судном. Воно стояло на місці, незважаючи на погодні умови, що різко погіршувалися. Пілот встиг помітити активність на палубі біля крана: там готувалися до підняття якогось глибоководного пристрою, яке мало ось-ось розпочатися. На палубі він помітив також дві шукані постаті, описання яких не залишило у голові монсеньйора жодних сумнівів.

— Я сказав пілотові, щоб він встановив з ними радіозв'язок, — сказав Каракаш Де Анґелісу. — Що мені їм передати?

Де Анґеліс обернувся до Рейлі й радісно вишкірився.

— Скажіть їм, що їх настигне буря просто-таки біблійних масштабів, — різко відповів він. — Скажіть, нехай забираються звідти, якщо хочуть жити.

Рейлі уважно подивився на обличчя Де Анґеліса, і його погляд пише підтвердив ту неприховану погрозу, яка почулася у відповіді монсеньйора. Цей чоловік вирішив будь-що не дати Венсу і Тес утекти разом зі своєю здобиччю. Він уже продемонстрував свою цинічну байдужість до людського життя, коли йшлося про збереження великої таємниці Церкви. «Кожна людина є предметом одноразового використання. Як боєприпаси» — саме так він недвозначно заявив ще у Туреччині.

Рейлі довелося втрутитися.

— Їхня безпека мусить бути нашим пріоритетом, — заперечив він. — Там, на кораблі, ціла команда водолазів.

— А я, власне, і не заперечую, — спокійно відповів Де Анґеліс.

— У них майже немає вибору, — зазначив Каракаш. Він подивився на екран радара, де було видно, як численні цятки покидають небезпечний район. — Два шторми затисли їх з півночі та півдня. Вони можуть вирушити або на схід, де їх перехоплять два наших патрульних катери, або ж вийдуть на нас. Так чи інакше, вони потраплять до наших рук. Навряд чи їм вдасться позмагатися з нами у швидкості. — Капітан посміхнувся, але від цієї посмішки Рейлі стало не по собі. Він здогадався, що Каракашу до вподоби такі погоні, а у поєднанні з «життєрадісним» характером Де Анґеліса нічого доброго це передвіщати не може.

Поглянувши на передню палубу і на встановлену на ній двадцятитрьохміліметрову автоматичну гармату, Рейлі відчув, як на нього накотилася хвиля занепокоєння. Він мав попередити Тес та тих, хто був біля неї, про небезпеку, що на них чекала.

— Я хочу поговорити з ними, — сказав Рейлі, як вистрілив.

Де Анґеліс поглянув на нього і пропустив його слова повз вуха.

— Ви ж хотіли, щоб я вам допоміг, — наполягав Рейлі. — Вони не знають, що ми тут. Може, вони не усвідомлюють, якої сили шторм їх може вразити.