Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

працює у цивілізованому світі. Звичайно, кожний громадянин відповідає насамперед за себе, свою сім’ю, своїх близьких. Однак його не повинно покидати розуміння того, що є ще й загальнонаціональні інтереси, які зачіпають усіх ї кожного. Іншими словами, турбуючись про себе, не дозволяй безвідповідально відноситися до того, що стосується твого суспільства, держави, твоєї Батьківщини.

Головне, щоб національна ідея по-справжньому увійшла в серце, свідомість і підсвідомість усіх громадян України. «Ми говоримо про національну ідею, — наголошує видатний релігійний філософ XX століття М. Бубер, — коли народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, традиції, становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивацією своєї мети» [Бубер М. Народ и его земля. — М., 1979. — С 239].

На жаль, такої згуртованості, одностайності нам поки що бракує. У більшості випадків ми продовжуємо жити за принципом: «Моя хата скраю, нічого не знаю». У чому справа?

Таку ситуацію я пояснюю насамперед історичними причинами. Хиткість у минулому загальнонаціональних устоїв, постійний тиск зовнішньої сили, життя тривалий час «на нашій, не своїй землі» — все це змушувало українця пристосовуватися, хитрувати, лавірувати, сповідувати власну правду. В цьому він знаходив свою опору і силу, своє спасіння. А як же інакше, коли змушений терпіти над собою владу «старшого брата» чи «шляхетного пана».

В результаті українець мало-помалу створював оманливий образ такого собі простачка, що змирився з обставинами і все йому байдуже. І цю псевдоподобу багато хто сприймав за справжню. Навіть великий Каменяр Іван Франко характеризував українську расу як «сентиментальну, позбавлену закалки і сили волі, мало здатну до політичного життя, в якій так багато дріб'язковості, лукавства» [Франко І. Зібрання творів: у 50 т. — К., 1981. —Т. 31.—С 30–31].

Пам'ятаючи настанови мого вчителя Самдена, не можу собі відмовити у тому, щоб глянути на особливості характеру, поведінки українців у контексті біблійних постулатів.

Комусь це може здатися дивним, але ми як народ фігуруємо не тільки у Старому, а й у Новому Завіті — як один із учасників найбільшої драми всіх часів — суду, смерті і воскресіння Ісуса Христа, Звичайно, фігуруємо не натурально, а символічно. Езотеричний бік цієї драми (він вимагає особливої розшифровки, про що ми говорити поки не будемо) віддзеркалює в закодованому вигляді основні колізії людства нової ери. Дійові особи в ній — основні історичні народи, які вийшли на арену духовної боротьби і співробітництва після воскресіння Ісуса. Іуда, наприклад, символізує єврейський народ за часів правління фарисеїв, Тиберій — римлян… Київську Русь і Україну символізують два персонажі — Понтій Палат і Симон із Кіршеї.

Почнемо з першого персонажа, якого більш правильно буде назвати Пилатом Понтійськнм (так він і зветься в давніх джерелах, які пов'язують його символічно з Понтом Евксинським — Чорним морем). Цей Пилат «Причорноморський» вирішував долю Ісуса, який пройшов три судилища книжників-фарисеїв і був приречений на смерть. І як же він повівся? Він, до речі, досить м'яко і цивілізовано поставився до підсудного: вів з Ісусом філософську розмову на тему «Що таке істина?» і в ті жорстокі часи, як мовиться, пальцем його не зачепив — не образив ні словом, ні ділом. Він просто вмив руки! Не захотів «визначитися», не захотів сказати те, що думав, тобто назвати речі своїми іменами (а «ім'я» було одне: Ісус ні в чому не винен, не можна його розпинати!). Ні, повторюємо, він умив руки, неначе кажучи натовпу: «Моя хата скраю». Ні, він не прирікав Христа на розп'яття і тим паче не розпинав його. Остерігаючись можливих ускладнень з Римом, непотрібних пояснень з цього «делікатного» питання, Пилат «Причорноморський» вчинив за принципом «аби мені було добре», тобто залишився осторонь.

А в підсумку? Трапилося непоправне, тяжкий злочин — розіп'яли Бога!!! І бумерангом це тяжке, всесвітнє горе вдарило Пилата: його викликали до Рима, і імператор Тиберій сказав йому: «Такі, як ти, занапастили Імперію». Закінчив Пилат Понтійський свої дні у засланні, в нинішній Галичині (теж символічно), причому покінчив з собою від докорів сумління! [Див. Библейская энциклопедия. — С 564–565]

То чи не сидить у кожному з вас частинка цього самого Понтія, що вмиває руки, — він заважає нам чітко і чесно «визначатись», називати речі своїми іменами, активно впливати на свою долю і долю одноплемінників. Чи не вмиваємо ми руки там, де треба проявити принциповість, взяти власну долю у свої руки, не боячись, як би чого не трапилось?

Ще одна визначальна риса характеру українця, яка, за Біблією, впливає на нашу історичну долю, пов'язана з землеробом Симоном із Кірінеї — іншим учасником драми Христа.

«І як Його (Ісуса Христа — Ю. К.) повели, — сказано в Євангелії, — то схопили якогось Симона із Кірінеї, що з поля вертався, і поклали на нього хреста, щоб він ніс за Ісусом!» [Лк. ХХІІІ,26].

Симон символізує український народ і його історичну долю. Він у Біблії — землероб, який повертався з польових робіт, і «Кіріней» означає «українець». І хрест…

Чи не несемо ми у своїй історії важкого хреста, допомагаючи Ісусу здійснити важку драму — ціною страждань спокутувати гріхи цього світу! (Симон у перекладі означає «той хто почув — Ю. К). Усе це треба розуміти символічно, хоч є розуміння й інше — гіпотетичне [У журналі «Мандрівець» (1994, № 2) наводяться слова відомого україніста Б. Чепурка: «Топонім Кірінея, наприклад, означає «край». Симон із Кірінеї допомагав Ісусу нести хреста. Не будемо тут розглядати гіпотезу про тотожність Кірінеї з Україною». На ваш погляд, така гіпотеза якраз заслуговує на увагу з боку дослідників].

У нашій «відкритій» науці все це — випадкові збіги. Але езотеричне прочитання Нового Завіту ставить усі крапки над «ї». Відзначена вище «дволикість» українського етносу символічна і багатозначна; з нею пов'язані важливі події української історії і багато в чому нинішні негаразди в Україні. Самі себе прирікаємо на важкий шлях, на випробування, на несення хреста. Не було б цього дивного «умивання рук», не потрібно було б Симона-землероба з його послугами, не потрібно було б вдаватися до фізичних і моральних подвигів. А з іншого боку, може, в цьому — в несенні Божого хреста — і є наша історична роль, наша суть?

Каже Господь: «… І тебе покараю за правом, бо не полишу тебе непокараним!» Може, ці слова стосуються і нашого народу, який несе хреста на своїй землі і там покутує свої помилки свої гріхи.

ЯК СПРАЦЬОВУЄ НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Від незнання логіки загинуло більше кораблів, ніж від незнання законів навігації.

В. Томпсон