Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

Національній ідеї передують мрії, спогади народу, його сакраментальні думки про кращу долю, краще життя. Завдяки батькам нації такі помисли стають більш змістовними, цілеспрямованими, вони набувають вигляду певної теорії, логічно осмисленої програми дій. Звичайно, народ, зокрема, його «неосвічені верстви, може «не знати» про соборність (навіть слова такого не чути), може не усвідомлювати, наскільки важливо розмовляти рідною мовою, може не відати, що його предки дали людству основний продукт — хліб, тверду пшеницю і навчили отримувати цей продукт. Усього цього народ може і не «тримати в голові». Але все це тримається у підсвідомості, в серці народному [Саме на рівні підсвідомого людини або нації відбуваються зв'язки з інформаційним полем Всесвіту, звідки можна отримати знання про далеке минуле і про… майбутнє. Ці знання даються нам через різні символи, знамення… Навіть віщі сни тут мають велике значення. Ось як висловлювався письменник-провидець Едгар По: «Ми бродимо життєвими шляхами нашого земного існування, нас супроводжують невиразні спогади про більш широку Долю—про досить далеку, безкінечну, величну… Долю давноминулих часів. Наша юність особливо переповнена такими снами, але ми знаємо, шо це — спогади».

Сказане особливо стосується української нації з її надзвичайно багатою підсвідомістю, що «виривається» на поверхню перш за все у вигляді легенд, пісень, віщих снів..].

Настають моменти, коли національна ідея може «вибухнути», активізувати суспільну свідомість, енергію, привести в дію здавалося б інертну масу простих трудівників. Такий «вибух», наприклад, відбувся наприкінці 1991 року, коли наш народ, зросійщений, що призабув запорозьку вольницю, раптом сказав чітко і твердо: «Будемо самостійними». І погрозливо заворушився, показуючи всім імпер-комуністам, імпер-лібералам, імпер-демократам, що ніякі «імпер…» не пройдуть — буде національна самостійна держава.

Проте спрацьовує ідея не одразу. Вона повинна визріти і перейти з глибин підсвідомості у сферу свідомості мас; повинна чітко структуруватися, логічно вибудуватися в програму, яка дасть уявлення про те, що і як треба робити. Тут повинна сказати своє слово інтелігенція — еліта нації. Ідею формулює, перетворює в алгебру боротьби не весь народ, а його інтелектуальні верстви — еліта. Вона ставить перед ним мету і дає засоби боротьби, веде за собою. І досить нам бути ханжами: не «кухарчині діти», не люмпенські маси і навіть не робітник з молотком і селянка з серпом (при всій повазі до них — вони м'язи, сила нації!), а вчені, філософи, політики, юристи, економісти, вчителі, поети, інженери, журналісти — ось хто формує колективний інтелект нації, ось хто дає народу логіку поведінки і боротьби, ось хто, висловлюючись мовою недавнього минулого, істинний гегемон.

Той факт, що українська ідея ще нечітко визначена, не вилилась у конкретну і правильну програму дій, що ми ще ніяк не можемо визначитися, зрозуміти, «де право, а де ліво», говорить насамперед про слабкість нашої національної еліти. Хіба не гідна подиву така картина: українські «інтелігенти на десятому році незалежності України несуть на демонстрації портрети Леніна і Сталіна, закликають повернутися до СРСР? Можуть такі, з дозволу сказати, інтелігенти бути творцями і носіями національної української ідеї?

Воістину, як казали древні, кого Зевс хоче покарати, того позбавляє розуму. Нам більш за все не вистачає не спеціальних знань, а… елементарної логіки. Нам потрібно стати розумним, логічно мислячим суспільним організмом, а для цього необхідно якнайшвидше здійснити дебільшовизацію суспільства.

ВСЕЛЕНСЬКІ ПАРАДОКСИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ

Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо: І ми не ми, і я не я.

Т. Шевченко

Визначальним напрямом роботи щодо реалізації національної ідеї є формування еліти суспільства. Еліта уособлює націю, веде її, вивищує; це особливий шар нації, який формується селекційно (методом відбору). Звичайно, сюди належить інтелігенція, але не вся (є добірні шари інтелігенції), і не тільки вона (є елітні групи і серед робітників, селян, військових і т. д.). Ті сили (самодержавні, імперські, більшовицькі), які хотіли знищити націю, перетворити її на слухняне «стадо», завдавали ударів насамперед по еліті. І більшу її частину вибили.

Через важкі історичні обставини, як вважав В. Липинський, українська інтелігенція виявилась «не елітною» і «не спроможною вести народ», бути його інтелектуальним і духовним лідером, «продуцентом національної ідеї». «У підсумку, — писав вчений, — український народ виявився здоровою і сильною дівчиною, за якою з писком і криком, кусаючи і штовхаючи один другого, упадають інтелігентні імпотенти. Розчарувавшись у такому упаданні, вона віддається першому-ліпшому ґвалтівникові, хай то буде більшовицький червоноармієць чи польський кондотьєр» [Український історик. — 1982. — № 3. — С. 15].

Питання еліти нації стає особливо пекучим, бо лежить у руслі всіх болісних проблем нашого відродження. Суть справи в механізмах відбору. Недоліки нашого менталітету заважають «шляху нагору» найдостоинішим, талановитим людям, їх відштовхують ліктями різномасні ділки, які пробираються до подіуму по головах ближніх. Зазвичай талановиті люди — беззахисні, через надмірну делікатність не можуть протистояти нахрапистому, безсоромному «інтелектуалу»: А що ж у підсумку?

За кількістю «патентованих» учених (академіків, професорів, докторів, кандидатів наук) ми на першому місці в Європі, а то й в усьому світі. Тисячі академіків і членів-кореспондентів (усіх «різновидів» академій), понад 10 тисяч професорів і докторів наук, 100 тисяч «доцентів з кандидатами» (як співав В. Висоцький), тисячі «заслужених», «видатних», не кажучи вже про «відомих». Здавалося б, яка потужна еліта! Але де наші Нобелівські лауреати? Де наукові відкриття (за десятки років жодного наукового відкриття міжнародного стандарту)? Якщо вимірювати екстенсивними показниками (кількість кадрів, інститутів, журналів тощо), то наша наука на початку 90-х років не поступалася німецькій. А за реальною віддачею ми програвали Німеччині приблизно в 100 разів. Невже українці в 100 разів дурніші за німців? Ні, цей соціально-ідіотський факт пов язаний з неповноцінністю наукової еліти і наукових організацій.

А візьмемо письменників. Скільки їх у нас! Не менше, ніж у Франції. Наші будинки завішані меморіальними дошками з написами «видатний», «відомий», «заслужений». А де ж духовні лідери нації — живі чи мертві? В останні роки йде хвиля зміни вивісок. Був, наприклад, педінститут, досить посередній. Ні, давайте назвемо університетом. Був політех, і непоганий. Ні, назвемо технічною академією. Звучить! Звучить-то звучить, а який сенс? Україна зараз на першому місці в Європі за кількістю академій і університетів — елітних закладів культури, а по суті, елітних вивісок.

Панове, чи не пора серйознішати? Адже ми видаємося смішними. Погляньмо на списки заслужених діячів науки чи лауреатів наукових і літературних премій. Роботи, за які давали і все ще дають премії чи звання, соромно показувати людям, їх і не показують.

Усе це позбавляє нас справжніх інтелектуальних