Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

возів з пшеницею, картоплею, садовиною. Відколи стало холодно, жителі міста вже спокійніше могли купувати огірки, кавуни і дині — епідемія холери явно йшла на спад.

І тоді на базарах і в будинках серед темних людей пішла поголоска:

— Сармолла — справді найблагочестивіша людина в місті. Недарма, з веління шаріату, приніс його народ у жертву.

— Пролита кров Сармолли врятувала нас від страшного мору!

— Іслам ніколи не вводить мусульман в оману!

— За врятування від холери ми повинні бути вірними нашим віровчителям, імамам!

Так говорили темні люди на базарах і дома. І слідчий Зенков на останній сторінці протоколу записав такі свідчення одного з служителів віри:

«За шаріатом, магометанина Сармоллу законно принесли в жертву. Минуло всього два тижні з дня його смерті — і холера в місті вщухла. Жертовна смерть Сармолли дала користь не тільки мусульманам, але й росіянам. Вона зберегла життя високошановним чиновникам государя імператора».

Коли це свідчення, що увінчало справу про вбивство Сармолли, стало відоме Абаю, його знову пройняли безмежна туга і гнів. Понад місяць прожив він у слободі, спостерігаючи псевдонаставників народу — імамів, мулл і ходжів. У страшні дні народного лиха він побачив усю їхню огидну зажерливість і жорстокість, жертвою якої став бідолашний Сармолла. Абаю здавалося, що він потрапив до смердючої ями, де ворушилися мерзенні, жирні черв’яки, що живляться гниллю…

«Як жити? Де вихід?»

В степу зажерливі хижаки оббирають простий народ, місто потопає в темряві невігластва. І тут, і там панує тупе насильство. Абай бачив перед собою глухий мур і, здавалося, не було в світі сили, здатної його зруйнувати.

В ці дні тяжких роздумів Абая потягло до пера і паперу. Якось увечері, сівши за круглий стіл, він підсунув ближче лампу, і на білий аркуш лягли перші звучні рядки:

Мулла, хоч в писанні сам — ні-ні,

Коран тлумачить і ночі, і дні.

Він, як стерв’ятник, падло жере,

Хоч в чалмі хизується на коні.

Абай творив, і в думці перед ним проходили такі знайомі йому ішани, імами, хальфе і хазрети. Він обрушував на них усю силу свого гніву і свого невгамовного болю.

«Оті мерзотники, невігласи з невігласів, хижаки й насильники зараховують себе до безгрішних. Уся їхня святість у чалмі, що вкриває пусту голову, і в чотках, які перебираються пожадливими пальцями. Невігласи із невігласів, хижаки і насильники, немає тупіших за них на світі!»

Написавши ці рядки, Абай схвильовано відклав перо. Раптом до нього донеслося гупотіння босих ніг і за вікном почувся дитячий спів, що нагадав йому далекі роки дитинства. Обличчя Абая проясніло. Настав рамазан, почався піст, і міські діти підійшли до освітленого вікна, щоб проспівати жарапазан.

Троє хлопчиків співуче тягли вітальну пісню. Вслухаю-чись у неї, Абай здригнувся від несподіванки. Такий жарапазан він чув уперше — здавна знайомий текст був перемішаний з власною вигадкою:

Наша пісенька муллі —

Злощасному Сармоллі.

Завтра день курбан-байрама —

Краще свято на землі!

Став молитись Сармолла —

Ой, і славні то діла! —

Бритва разом із волоссям

З нього голову зняла.

Його дочку туга б’є.

Чай вона із плачем п’є.

Кінь його при водопої

В сумі вудила жує.

Хлопчаки співали довго, і, коли високими голосами прокричали останній рядок, Абай відчинив вікно і подав їм дрібну монету. Юні співаки зникли так само несподівано, як і з’явились, а Абай гірко замислився, пригадуючи слова «Плачу про Сармоллу», складеного, мабуть, його учнями, хлопчаками-шакірдами.

Мерзенна, чорна сила знову перемогла. Зло тріумфує, як тріумфувало багато тисяч літ. Невже воно пануватиме вічно і ніколи не поступиться місцем добру?.. А сліпа воля релігії виправдує цей світ насильства. У дні холери вивернулася вся злочинність «праведних» справ святенників із мечеті і медресе, блаженних ішанів та імамів. Як глибоко пустила чорна зграя коріння свого лжевчення, як широко поширила свою владу — найстрашніше лихо для нещасного темного народу!

Раніше Абай думав, що казахський народ стоїть осторонь цього світу зла — релігії, але життя показало, що це далеко не так. Він думав, що не степовики казахи, а міські жителі створять розумне життя для свого народу. Тепер він побачив — й тут чорна зграя святенників глибоко пустила коріння свого псевдовчення. І це було гірше, тяжче, жахливіше за холеру. Чорному мору надходив кінець, але жорстока, нещадна темна сила, лютий ворог народу — неуцтво, залишилась, і владі її не видно краю. З того часу, як він, Абай, почав свідомо мислити, намагаючись пізнати навколишній світ, зла на світі анітрохи не поменшало. Так само, як і перше, зазнає злигоднів, страждає казахський народ…

З вулиці долинув кінський тупіт, і кілька вершників спинилися біля воріт дому.

«Мабуть, з аулу! — подумав Абай і в тривожному нетерпінні чекав на несподіваних гостей.— Ідуть поспішно, чи не привезли лихого…»

За хвилину, голосно віддаючи салем, до кімнати зайшов Дармен — його друг, молодий поет, якого він любив, як молодшого брата. Абай зрадів, але, побачивши мертвотно бліде обличчя його, занепокоївся, відчувши щось лихе.

— Чого приїхав? У якій справі? Що сталось? — закидав він гостя запитаннями, не запросивши навіть сісти.

Дармен, не скидаючи малахая, присів на одне коліно. Звівши на Абая запалені очі, в яких горів сміливий вогник, він сказав квапливо:

— Абай-ага! За спиною в мене погоня, попереду — пожежа.

— Що ти кажеш?

— Починаючи життя своє біля вас, Абай-ага, я думав, що й крихти зла ніколи не завдам вашій домівці. Але сталось інакше. Я загорівся іскрою юності, а потрапив у полум’я. Віддаю мою долю у ваші руки. Я боявся тільки одного: що не доберуся до вас. А тепер, коли я побачив вас, нехай спіткає мене що завгодно — навіть загибель!

Абай почав здогадуватись, про що говорить Дармен. Абіш уже натякав йому днями, що Дармен попав у велику біду. Мабуть, він примчав тепер до Абая по допомогу і співчуття.

НАД БЕЗОДНЕЮ

1

Над землею низько нависло беззоряне, чорне небо. Невеликий дворик Кумаша поринув у пітьму. Особливо темно під лабазом — наче сама ніч звила собі тут гніздо. Навколо тиша, тільки здалеку долинає гавкіт міських собак.

Чотири жигіти і молода жінка, поставивши коней у затишному місці біля стайні, причаїлись у темному кутку під повіткою, нетерпляче чекаючи свого товариша, що зайшов у хату, до Абая. Ось грюкнули двері: Дармен. Друзі поспішили йому назустріч:

— Що він сказав? Не лаяв тебе?

Дармен зам’явся, але, побачивши нетерпляче чекання товаришів, квапливо заговорив:

— Ні, не лаяв… Він сказав нам негайно переправитися на той берег і шукати собі притулку в місті. «Влаштуєтесь у надійному захистку й одразу подайте