Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

треба було зніматися на повний зріст. З іншого боку, краща прикраса молодості — сама молодість, а добре пошиті костюми — це компенсація за її відхід. Правда, такі речі можна збагнути тільки заднім розумом. У студентські ж роки я перестраждав чимало.

Але немає лиха без добра. Завдяки тому, що я спочатку майже не брав участі у розвагах своїх товаришів, мені залишалося тільки налягати вечорами на науки. Налягав, як показали найближчі сесії, не даремно. Дехто розплакався вже на першій. Ігор і Вітя, що переконали мене йти на фізтех, теж пройшли по конкурсу і стали моїми однокурсниками. Ми вже 47 років близькі друзі. Віктор Дмитрович Хазов зараз живе в Москві, а Ігор Григорович Ханін, навпаки, після того, як багато років пропрацював у Москві, перебрався до Дніпропетровська. Ігор і Вітя були міські хлопці, тобто дніпропетровські, а я, природно, більше спілкувався з народом з гуртожитку, куди мене після деяких пригод (пригода — це неприємність, сприйнята правильно) все-таки оселили.

Гуртожиток — це був могутній клан, готовий за себя постояти, він підрозділявся на малі клани, кімнати. Дружба всередині клану, природно, була міцнішою. Виручали один одного конспектами, підручниками, грошима, краватками, сорочками, запонками, піджаками (коли треба було, скажімо, справити враження на дівчину), ділилися посилками з дому. Моя мати, попри всю свою бідність, умудрялася іноді передавати мені посилки — сало, домашню ковбасу. Були і такі, кому посилок чекати було нізвідки і не від кого, їх завжди пригощали.

Я не повідомляю зараз нічого нового або незвичайного. Майже всі, хто пожив у гуртожитках, винесли про цю пору схожі спогади, хоча звичайно, кожен може пригадати і дві-три неприємні історії. Гуртожитки учили терпимості: не кожен сусіда легко переноситься, але де водилося вчитися його переносити. Погано, коли непитущий хлопець потрапляв до питущої кімнати, таких нерідко втягували.

Мабуть, у мене на обличчі була написана така сільська простота, що у хлопців більш тертих і бувалих це викликало бажання потрохи мене опікувати. Моїм справді добрим другом довго був Женя Капінус, який був старший за мене мінімум на чотири роки і вже відслужив в армії, він зараз живе в Запоріжжі. Женя служив у Німеччині і добре знав німецьку мову. Ми вважали його ледь не старим. Від інших же відрізнявся тим, що завжди був при грошах. Помітивши, що я не доїдаю, він ненав’язливо мене підгодовував. Але в ньому було щось від комплексу старшого брата, тому, як мені здавалося, іноді він опікав мене занадто сильно. А загалом, повторюю, мене до дорослих років завжди хто-небудь опікав, але завжди це було тактовно і по-доброму. І цілком доречно — адже спочатку мені були незнайомі багато міських тонкощів. І коли я почав працювати в КБ, наді мною немов би шефствували, якось по-батьківськи (будучи всього на десять років старшими), начальник групи Іваняков і інженер Лизогубов. Обидва були з тих, кого я називаю комуністами-праведниками, особливо Лизогубов. Він і з точки зору діла був винятково праведною людиною Рано помер, на жаль. Варто сказати, що я, потомствений бідняк, все одно умудрявся залишатися порядним шалапутом, не вмів рівномірно розподіляти гроші, і половину місяця жив, а другу виживав. Про те, щоб купити собі що-небудь, і мови не було. Лизогубов помітив це і став у мене забирати з кожної зарплати чи то 5 карбованців, чи 10 (це вже після деномінації), тепер не пам’ятаю. Через деякий час вручає мені годинник, ще пізніше — магнітофон. Сам би ніколи не зібрав на те грошей. Магнітофон був дуже до діла: саме тоді вперше залунали пісні Окуджави.

Але я забіг уперед, повернуся до студентських років. Кілька людей з гуртожитку, і я серед них, ходили вечорами розвантажувати вагони — класичний приробіток студентів. У літні місяці я став їздити на цілину, на збирання врожаю, повертався на початок навчального року. У мене десь дотепер лежить медаль «За освоєння цілинних і перелогових земель» і зелена книжечка — посвідчення до неї. Там можна було пристойно заробити. Перший свій костюм я купив на цілині, здається, у 1957 році. Через цілину вибиратися до Чайкіна у мене виходило в основному на зимові канікули. Діставався я зайцем, на якихось «шістсот-веселих» потягах. Їхав на немислимій третій полиці (чи четвертій? — забув уже, але остання, під стелею). Їхав, власне, унизу, занурений у народну стихію, але коли лунав лемент «Ревізори!», за півсекунди злітав нагору і там намагався зіщулитися і стати непомітним. Ревізори теж були не звірі, робили вигляд, що нічого не помічають.

Отут я повинен нагадати про ще один плюс колишнього радянського життя. У СРСР не соромно було бути бідним. Більшість людей, звичайно, прагнули до статку, максимальний рівень якого була досить низькою, але деякі потай тільки раділи відсутності законних засобів збагачення. Це було їхнє алібі, їхня відмовка. Сам устрій життя немов рятував їх від необхідності робити якісь зусилля. Крім 5 — 6% населення, бідність була настільки універсальною і рівномірною, що і не сприймалася як бідність. Скоріше як норма. Студент, що дістається кудись зайцем, викликав повне співчуття у всіх, включаючи тих, хто повинен був це припиняти. Таке суспільство збиткове з погляду своїх перспектив, але в ньому, по-моєму, менше заздрості. Хоча, як відомо, заздрість — один із двигунів прогресу, як лінь і страх. От і зрозумій, що краще.

Щоб почувати себе впевненіше, я вже на першому курсі освоїв дві чудові міські дрібнички — акомпанемент на гітарі і преферанс. Преферанс дуже добре тренує пам’ять, виробляє стратегічне мислення, здатність до комбінаторики, до складних багатоходовок, навчає розумному ризику. Грали на дуже маленькі гроші, але мені все одно програвати ніяк не виходило. Мимоволі я навчився грати так, щоб не програвати. До речі, багато міських хлопців, скільки не намагалися, так і не освоїли цю гру до пуття. Любов до преферансу залишилася в мене на все життя, особливо мізер половити. Мені самому цікаво, чи не розучився я цьому мистецтву після кількох років без практики...

Опанувати гітару, у порівнянні з преферансом, багато легше, і я незабаром оцінив, наскільки вільнішим стало моє самовідчуття. Студентський пісенний репертуар складався наполовину з міського, двірського фольклору, з пісень, придуманих невідомими авторами, як я тепер розумію, часів непу, 30-х років, воєнного часу, а також емігрантами на зразок Петра Лєщенка. Ходило безліч пісень з вічними сюжетами — про нещасливу любов і жорстоку долю, серед них блатного походження, чимало було жартівливих. Деякою популярністю користалися пісні «романтичні» — про далекі моря, про якихось гордовитих леді, лагідних японок,