Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

що це божевілля, проте все одно озиралася, піднімала голову і на щось сподівалася. Жодна містика не лякала її так сильно, як відчуття пустки і зневіри на серці. Намагалася молитись, подовгу стояла перед образами на колінах, просила в Бога вибачення за свій розпач, проте здолати його в собі не могла.

Іноді навіть починала сумніватися в тому, що Бог справді дає людині саме такий тягар, який вона здатна втримати на своїх плечах. Здається, свій вона вже не могла нести. Страхітлива безодня, яка іноді відкривалася перед нею, не здавалася страшною — навпаки, невблаганно притягувала до себе, манила можливістю повного забуття, і Анні дедалі частіше хотілося завалитись у неї без жодного опору. Навіщо жити, якщо Адама нема поряд? Хіба заради дітей, яких вона не могла залишити без опіки та підтримки. Материнський інстинкт — це те єдине, що не лише жевріло в ній якоюсь незнищенною іскрою, але все ще залишалося непорушним і що, попри напади безнадії та розпачу, кожного разу примушувало з якоюсь маніакальною впертістю чіплятися за життя, за здоровий глузд, за почуття обов’язку і врешті цілком приходити до тями.

Іноді вранці Анна не хотіла виходити зі спальні, але згадувала про дітей і примушувала себе підводитися з ліжка та вдягатися. Почувалася потрібною їм і, незважаючи на власний розпач, якимось дивом все ще могла втішити когось іншого. Дуже важливо, щоб діти почувалися захищеними та комусь потрібними. Саме для них тамувала розпач і була здатною на дію. Любила їх усіх як власних. Здається, це не лише єдине, що вона могла для них зробити, але й саме те, що їм зараз найдужче потрібно.

Навіть із Войцехом не мала жодних серйозних проблем. Він притих і не докучав їй ані своєю ворожістю, ані безглуздими витівками. Іноді навіть виявляв гідне подиву співчуття, розуміння та допомагав у справах, а з Люциною взагалі зблизився завдяки цій їх спільній біді. Декілька разів Анна з подивом зауважувала, що вони не лише не ігнорують одне одного, але й довго і дуже сердечно розмовляють. Невже для того, щоб Войцех отямився та поводився, як нормальна людина, мусила статись аж така велика трагедія в родині?

Ще гірше Анні стало тоді, коли до розпачу додалося фізичне нездужання. Очевидно, все, що пережила за останні місяці, не минулося для здоров’я без сліду. Серйозно підупала на силі. Дедалі частіше почувалася зовсім хворою, розбитою, нездатною виконувати навіть звичну роботу. Постійно тягнуло спати, не хотілося ні з ким розмовляти, не могла нічого їсти, навіть рухатися не хотіла. Насилу примушувала себе займатися дітьми.

А якось вранці відчула, що взагалі не може підвестися з ліжка. Хотілося хіба, щоб ніхто її сьогодні не чіпав і дозволив спати аж до наступного ранку. Якимось дивом примусила себе звестися на ноги. Зігнулася, щоб дістати з-під ліжка капці — і враз відчула, як світ поплив у неї перед очима.

Присівши на розстелену постіль, Анна перечекала напад запаморочення і з тривогою прислухалася до себе. Зараз їй тільки якоїсь хвороби бракувало. Якщо, не дай Боже, серйозно розхворіється або помре, хто тоді опікуватиметься дітьми? Тереза? Хтось із родини Адама? Може, навіть хтось із родини Анелі? Ні, найімовірніше, тоді малих порозбирають по різних родинах… Жахіття якесь. Еля з Яніною взагалі одна без одної жити не можуть. А Люцина? Вона так щиро прихилилася до сестричок. А Войцех? Той уже майже дорослий, але хто знає, як він відреагує на зміну звичного оточення. З його характером імовірно все, що завгодно. Ні, хворіти аж ніяк не можна. Усі діти Адама повинні рости разом. Треба сказати, щоб їй уже сьогодні привели лікаря. Мусить вилікуватися від цієї слабкості якщо не для себе, то хоча б для дітей.

Умившись холодною водою, Анна відчула, що їй стало краще. Можливо, це лише нерви і перевтома, а про серйозну хворобу не йдеться. Вона ж молода та сильна. Просто занедбала власне здоров’я і зовсім себе не шкодує.

Вдягнувшись, Анна вийшла зі спальні. Їсти не хотілося, проте примусила себе сісти за стіл разом із усіма і присунула до себе кавник із мелянжем. Почала наливати каву, але, відчувши запах кип’яченого і чомусь трохи пригорілого сьогодні молока, затиснула рот рукою і прожогом вискочила з-за столу. В дверях ледь не збила з ніг Зоню, яка здивовано застигла з полумиском у руках. Господи, все як тоді, коли носила Елю.

Бігла до себе в кімнату і вже знала відповіді на всі свої запитання. У неї буде дитина! Ще одна дитина. Як таке взагалі могло статися?

Коли напад нудоти минувся, Анна не трималася на ногах і знесилено сіла на підлогу. Відчувала себе спустошеною, цілком знищеною, не здатною до жодних дій. Як могла так довго не помічати очевидного? Навіть груди болять і місячного давно нема. За своїм горем і не зауважила таких очевидних ознак вагітності. Щонайменше четвертий місяць. Аж тепер їй пригадалося, що іноді таки відчувала запаморочення та нудоту, але чомусь не зважала на це.

Обхопивши коліна руками, Анна скулилася в кутку біля ліжка. Отже, вона матиме ще одну дитину від Адама. Такого з нею просто не могло статися. Мало їй того, що вона вдова з чотирма дітьми, а тут іще це немовля. Як давати собі з ним раду? Як виховувати без батька? Якою виросте ця дитина?

— Пані, вам зле? — почула вона з-за дверей голос покоївки. — Може, до пані лікаря привезти? Я збігаю.

Анна лише розпачливо хитнула головою.

— Господи, та якого ще лікаря? Мені вже не зле. Я просто хочу побути сама.

Була приголомшена і цілком вибита з колії. Невже вона матиме ще одну дитину? Але як таке сталося? Ні, дурне запитання. Сама хотіла цієї дитини і сама що тільки не робила для її появи. Навіть тоді, востаннє.

Анна, як від болю, скривилася. От маєш, отримала. Досягла свого. Схитрувала. Зробила так, як хотілося їй, а не Адаму. Господи, навіщо їй ця дитина зараз? Що вона робитиме з нею? Як взагалі житиме без Адама?

Анна вперлася чолом у коліна і тихенько заплакала. Колись їй дуже хотілося ще одну дитину. Знала, що Адам врешті змирився б та зрадів її появі, але тепер він помер, і ця дитина ніколи не побачить батька. Зараз вона недоречна, невчасна і зовсім не бажана. Куди їй ще одну дитину? Має їх четверо, і кожне зі своїм характером, зі своїми потребами, зі своїми особливими фокусами та примхами. Треба їх усіх поставити на ноги,