Роберт Льюїс Стівенсон - Твори в п'яти томах. Том 1

— Відмінність така велика, як звідси до Місяця, — погодився Війон. — Але якби я народився власником Бризету, а ви — вбогим спудеєм Франсуа, хіба різниця була б менша? Хіба я не грів би ноги біля цієї жарівні, а ви не нишпорили б у снігу за мідяком? Хіба я не був би вояком, а ви — злодієм?

— Злодієм! — аж скрикнув старий. — Я — злодій! Якби ви розуміли, що кажете, то гірко пошкодували б за свої слова.

Війон украй зухвало розвів руками.

— Якби ваша милість зробила мені честь простежити за ходом моїх міркувань! — мовив він.

— Я вже й тим роблю вам завелику честь, що терплю вашу присутність, — зазначив господар. — Навчіться стримувати свій язик, коли розмовляєте з людьми старшого віку й шляхетного роду, бо хтось запальніший, ніж я, крутіше осадить вас.

Він підвівся і пройшов покоєм, насилу стримуючи в собі гнів і нехіть до зухвальця. Війон тим часом хутенько наповнив ще раз келиха й зручніше всівся, закинувши ногу на ногу, сперши голову на одну руку, а лікоть другої поклавши на спинку крісла. Він підживився й обігрівся і тепер не відчував анінайменшого страху перед старим, встигнувши зрозуміти характер його, наскільки це можливо було за таких відмінних натур. Та й ніч уже майже минула, зрештою, проведена якнайкраще, і не було ніякого сумніву в тому, що над ранок він спокійно собі вибереться з цього дому.

— Скажіть мені одну річ, — мовив старий, пристаючи на місці. — Ви й справді злодій?

— Я покладаюся на священні приписи гостинності, — відповів поет. — Так, сеньйоре, це правда.

— Ви дуже молодий, — мовив далі господар.

— Я й до цього віку не дожив би, — відказав Війон, показуючи на власні пальці, — якби не мав до своїх послуг оцих десятьох талантів. Вони мене доглянули й виховали, як рідні батько й мати.

— Ви ще маєте час покаятись і змінити своє життя.

— Я каюся день у день, — сказав поет. — Мало хто так віддається каяттю, як бідний Франсуа. А щоб змінити життя, то нехай хтось перше змінить обставини, в яких я живу. Людині треба їсти кожен день, хоча б для того, щоб мати змогу каятись.

— Зміна повинна починатись у серці, — врочистим тоном прорік старий.

— Любий сеньйоре, — відповів Війон, — невже ви гадаєте, що я краду задля втіхи? Я ненавиджу злодійство, як і всяку іншу роботу, як і всяку іншу небезпеку. Коли я бачу шибеницю, у мене зуби цокотять зі страху. Але мені треба їсти, треба жити, треба спілкуватися з якимись людьми. Хай йому чорт! Але ж людина не самітницьке створіння — Cui Deus feminam tradit[99]. Зробіть мене чашником на королівських учтах, зробіть абатом Сен-Дені або баї в Пататраку — тоді й справді я зміню своє життя. Але допоки ви залишите мене бідним спудеєм Франсуа Війоном без шеляга за душею — що ж, моє життя яким було, таким і зостанеться.

— Ласка Господня незмірна.

— Тільки єретик може поставити її під сумнів, — погодився Франсуа. — Вона зробила вас власником Бризету й баї у Пататраку, вона ж не вділила мені нічого, крім клепки під ось цією шапкою та десятьох пальців на руках. Ви дозволите ще винця? Уклінно дякую. З ласки Господньої у вас пречудове вино.

Власник Бризету походжав узад-вперед покоєм, заклавши руки за спину. Може, він усе ніяк не міг змиритися з порівнянням злодіїв і вояків, може, Війон мимохіть збудив у нього якусь прихильність, може, просто думки його були збиті з плигу такими незвичними розмірковуваннями — та хоч би там як, а йому чомусь хотілося навернути цього молодика на стезю істини і він не зважувався вигнати його назад на вулицю.

— Щось я таки не все розумію, — озвався він нарешті. — Язик у вас жвавий на всякі хитросплетіння, і диявол далеко завів вас на манівці, але диявол слабкий духом перед істиною Господа, й усі його хитрощі никнуть від одного слова істинної честі, як темрява никне перед світанком. Послухайте-но ще трохи мене. Я давно вже спізнав те, що шляхетний муж повинен жити у згоді з засадами лицарської честі і в любові до Бога, і короля, і дами серця, і хоч я бачив у житті й чимало неправедності, я все-таки намагався дотримуватись цих засад. їх не тільки записано в усіх достойних книжках, але й у серці кожної людини, варто лишень їх прочитати. Ви мовите про їжу й вино, і я теж знаю, що голод — це тяжке випробування, та ви не мовите про інші потреби людські, не згадуєте зовсім про честь, про віру в Бога й ближнього, про доброзвичайність, про любов без докору. Можливо, я не маю підстав похвалитись великою мудрістю — хоч мені здається, що таки маю, — але ви, як на мене, схожі на людину, яка заблукала в житті й тим самим зробила величезну помилку. Ви налягаєте увагою на дрібні потреби й цілковито нехтуєте потреби великі, єдино істинні, — ви чините, як той, хто збирається лікувати зуби в судний день. Тоді як честь, любов і віра не тільки щось вище від їжі й питва, але, як мені здається, і жадаємо їх ми більшою мірою, і страждаємо дошкульніше, коли їх не маємо. Я звертаюся до вас, бо гадаю, що ви легко можете мене зрозуміти. Чи ж прагнучи наповнити власне черево, не приглушуєте ви у серці своєму іншого голоду, і чи не саме тому ви не дізнаєте втіхи від життя, а всякчас відчуваєте себе нещасливцем?

Війона вельми зачепили ці повчання.

— Так ви вважаєте, що я не маю почуття честі? — скрикнув він. — Я таки злидень, Бог свідок! І мені важко дивитись, як багачі ходять у рукавичках, а я свої руки мушу хуканням гріти. Так само, як порожній шлунок — це прикра штука, дарма що ви легковажно так його збуваєте. Якби вам судилося зазнати, скільки я зазнав, можливо, ви заспівали б іншої. Так, я злодій, і потерплю за це, — але я не з пекельного поріддя, хай Бог мене милує! І щоб ви знали, я маю свою честь, так само, як і ви маєте, хоч я й не хизуюся нею з рання до вечора, наче це бозна-яке чудо Господнє. Для мене вона цілком природна, і я тримаю її при собі, наколи вона мені знадобиться. Та ось хоча б це: скільки часу я сиджу в цім покої з вами?