Максим Іванович Кідрук - Твердиня

Сьома, як завше, непохитно дотримувався системного підходу: спершу — розібратись із українцем, опісля — вирішити, що робити далі.

— Ти скажеш нарешті, що з моїми очима? — Левко опустився на матрац.

— Твої баньки червоні, наче стиглі вишні. — Росіянин зауважив недовіру в погляді Левка і підкреслив: — Це, бляха, не метафора.

— Що? Чому?

Семен казав правду. Очі Левка стали неприродно червоними. Не почервонілими, як буває після сну, а криваво-багряними, наче радянський прапор. Каламутний колір повністю розчинив у собі зазвичай насичену синь райдужних оболонок. Крапки зіниць, що тривожно метались, фокусуючись то на Сьомі, то на Сатомі, плавали на суцільному густо-червоному тлі.

— Ще не знаю. — Сьома схилився над товаришем і зазирнув, притримуючи пальцями повіки, спочатку в праве, потім у ліве око. — Ясно. Я так і думав. У тебе полопали капіляри, очні яблука по вінця набрякли кров’ю, що зробило тебе… е-ем… схожим на демона з фільму жахів.

Перше, що пхалося в голову, після погляду на закривавлені очі Левка: в чувака щось вселилося — щось недобре і точно не з нашого світу.

— Чорт, — Лео почав терти лоба долонею, — я не знав.

— Чим це може бути викликано? — Сатомі покосилась на Сьому. — Перепад тиску? Хвороба?

Семен залишив японку без уваги, продовжуючи дивитись на Левка:

— Це виглядало б ефектно, Лео, якби не… наша ситуація. Там, — росіянин тицьнув пальцем у стелю «нори», — всі тільки й гудуть про тебе.

— Я знаю, через що це, — з болем промовив Левко. — Під час першої спроби канату не вистачило, я дізнався про це лиш тоді, коли кінець майже вислизнув з рук. Щоб не впасти, довелося чіплятись за мотузку зубами. Це через перевантаження.

— Ти висів на одних зубах? — не повірила Сатомі.

— На руках. Але не міг вилізти вище, поки вчепився зубами.

— Таке буває, — заспокоїв японку Семен. — У моєї двоюрідної сестри після затяжних пологів трапилося щось подібне, причому не лише з очима, а й з лицем. Була як помідор.

— Тобі не треба було виходити. — Сатомі заговорила спокійно, але все ще з осудом.

— Я ж не знав, — скинув голову Левко і…

— Не знав про що?

Голос примусив усіх підскочити. З несподіванки Сьома випустив костур і впав на руки поряд із Левком, Ґрем сахнувся, забившись у темний куток, а Сатомі заверещала. Дівчина змогла перервати крик, лише затуливши рота долонею.

На порозі печери, заклавши руки за спиною, стояв Амаро Кіспе. Чорні очі вигравали в півтемряві. Світло вони не відбивали, бо відбивати не було чого; ті тьмяні відблиски йшли зсередини.

— Чого сидите в темряві? — виплюнув пігмей.

Ґрем ввімкнув лампу. Посуваючись до вимикача, він опинився за спиною Амаро.

— Стань так, щоб я тебе бачив. Щоб бачив твої руки, ніґере. Бігом! — морщачи лоба, рявкнув перуанець.

Мулат скорився, прудко відійшовши від проходу.

Рахуючи натужні удари серця, Левко намагався розгадати, яку частину їхньої розмови чув коротун і що з неї зрозумів. Сьома перевернувся на спину і сів, чи не вперше в житті не думаючи ні про що. Єдине, що, немов попсована платівка, звучало в голові росіянина, — це останні Ґремові слова: «Пізно, бадді. Це кінець».

Амаро Кіспе обвів їх важким поглядом. По тому підійшов до українця, безцеремонно схопив за підборіддя і підсмикнув до себе. Довго роздивлявся очі. При цьому лоб коротуна безперестану пульсував: то стискався, покриваючись зморшками, то розтягувався, спихаючи шкірні складки на щоки й тім’я. У перуанця дико боліла голова, і тільки зморщування лоба дозволяло на якийсь час відволіктися від несамовитого болю. Здавалось, хтось нарізає його мізки кубиками, а потім підсмажує на сковорідці. Амаро нездужав, щось жерло його зсередини, і Левко раптово усвідомив це, підборіддям відчувши, як тремтять долоні жовчного карлика, і зблизька помітивши, що нездорове, наче протухле, обличчя куцана рясно обсипало прищами.

— Що ти там робив? — недомірок вертів головою, придивляючись до Левкового обличчя то з одного, то з іншого боку, ліва повіка безкінечно смикалась, око під нею сльозилося; один раз хлопець спробував випручатись, але перуанець тільки міцніше вчепився в підборіддя. — Ти що, дрочив на піраміді, коли в неї влупила блискавка?

На коротку мить українця сповнила ущиплива хвиля полегшення: перуанець не чув, принаймні не чув нічого такого, що наштовхнуло б на здогади про заплановану втечу. Амаро Кіспе вважає, що вигляд Левка якось пов’язаний з великою пірамідою та ударом громовиці. Схоже, він навіть не здогадується, що вночі на терасу виходив не лише українець. Поки що не здогадується.

Полегкість швидко минула, бо час збігав, а хлопцю слід було видати правдоподібну відповідь.

Кіспе заплющив очі і скривив рота (біль хвилями наступав і відходив, і ось саме зараз на його бідолашну голову налетів винятково потужний вал, аж у зубах защеміло). Перуанець перечекав приступ і прогарчав:

— Відповідай. Чому ти виходив посеред ночі на терасу?

— Я… я не… — Лео похапливо перебирав варіанти, і очевидно, що нічого путящого на гадку не спадало. Усвідомлення, що від відповіді, ймовірно, залежить їхня свобода, тільки погіршувало ситуацію. Нейрони розганялись до скаженої швидкості, але метались по мозку вхолосту. — Я не пам’ятаю.

— Пф-ф-ф! — форкнув Амаро. — Я не вірю тобі. І можу побитись об заклад, аміґо: щойно розчавлю твоє яйце табуреткою, ти зразу все пригадаєш. — Говорячи, він наслідував Джейсона.

«Чорт!» Він справді може. Хлопець не зовсім ясно уявляв процес (як це — табуреткою прищемити одне яйце?..), але не сумнівався, що той псих на таке здатен.

— Я… не…

Лео засмикався і ще раз спробував відсунутись. Кіспе зловив хлопця за футболку вільною рукою.

— Він сновида, він ходить уночі! — несподівано вигукнув Сьома. — А потім нічого не пам’ятає. Це правда!

Амаро повернув голову, відчуваючи, що й без того немилосердний біль посилився, — цього разу хвиля не відступила, і Кіспе став морщити носа. Підпухлини вполовину закривали очі, Семен розтікався. На мить біль став настільки нестерпним, що витіснив думки з голови. Карлик навіть забув, задля чого спустився до хлопців. Отямившись трохи, Амаро більше не міг ні про що думати, крім одного — КОКАЇН. Усе, що йому зараз треба, — це хороша доза кокаїну. Закласти ніздрі і відключитись, витурити до дідькової матері клятий біль з макітри. А студентики нікуди не дінуться.