Джорджіна Говелл - Королева пустелі

Ніщо не могло зарадити розчаруванню Фейсала, і саме цього дуже боявся Лоуренс. Протягом декількох днів здавалося, що повстанню прийшов кінець, і Лоуренс розривався у своїх суперечливих почуттях. Після того, як Фейсал дізнався про таємну угоду, він одразу ж відправив батькові телеграму, повідомляючи, що він зі своєю армією відмовляється продовжувати боротьбу проти турків, тому що їхнім ідеалом була незалежність та єдність арабської нації. Вони не дозволять, щоб турків замінили чергові іноземці. Хусейн, у свою чергу, зв’язався з Лондоном, і в результаті отримав непохитну гарантію того, що все це було нічим іншим, як простою інтригою, способом спантеличити арабів, і що британський уряд має одну єдину ціль — розкріпачення арабів. Для шарифа такої відповіді цілком вистачило, тож він наказав синові продовжувати воювати — «інакше я вважатиму тебе зрадником». Хуссейн уже називав себе «королем арабів», і успіх Фейсала здавався йому дечим п’янким.

Лоуренса ця ситуація дуже мучила, і все ж йому вдалося переконати Фейсала, що Британія дотримається своїх обіцянок і в думках, і на ділі. Відтоді, як сам Лоуренс писав, він більше не міг пишатися їхніми спільними досягненнями, і йому було «постійно страшенно соромно». Арабська армія продовжила рухатися вперед, дорогою одні племена змінювалися на інші, і що ближче вони наближалися до Дамаска, то більшою ставала їхня загальна кількість. Араби захопили Деру, а тоді увійшли в поселення Тафас, правитель якого Таллал був одним з найнадійніших воїнів Фейсала. Турки заскочили в це поселення, коли відступали з міста Дери, і по-звірячому мстили арабському населенню: жінок і дітей вони безжально катували, а всі будинки підпалювали. Така провокація була нестерпною. Таллала не на жарт розлютив увесь цей жах, він одягнув на голову куфію й галопом поскакав услід за турками, що відступали. Кривава бійня, яка чекала на них попереду, не піддається жодному опису. Лоуренс до кінця свого життя згадував про той день з жахливою відразою.

Дамаск, «перлину посеред смарагдів», оточила арабська армія. Згодом після того турки залишили місто. Сімдесят тисяч турків опинилися в полоні британської дивізії. 30 вересня 1918 року Фейсалові хіджазькі нерегулярні війська промарширували містом, а тоді підняли прапор шарифа над Сералем, турецьким адміністративним закладом. Жінки знімали з обличчя вуалі й осипали дорогу перед солдатами квітами та ароматичними сумішами, чоловіки підкидали в повітря свої фески; святкування тривало всю ніч і весь день. Коли 3 жовтня емір Фейсал під’їжджав до центру міста, усі мешканці раптово затихли. Натовп людей розступився, почувся стукіт копит, а тоді з’явився силует еміра, який галопом проскакав з піднятою рукою на знак привітання. Тисячі схвальних вигуків перетворилися на одне суцільне ревіння тріумфу, яке прокотилося через усю Аравію.

Фейсал, можливий майбутній правитель країни, розгорнув прапор Хіджазу й уперше в житті зустрівся з генералом Алленбі. Їхнє захоплення один одним було взаємним. У 1933 році Алленбі сказав про Фейсала: «У ньому поєднуються якості солдата й державного діяча; дуже проникливий розум, швидкий у бою, відкритий і прямолінійний... Харизматичний в усіх розуміннях цього слова! Високий, граційний; привабливий — можна навіть сказати, що дуже гарний — з виразними очима, які освітлюють його спокійне обличчя, сповнене гідності; вигляд у нього дуже королівський». У своєму першому зверненні до народу Фейсал наголосив на арабській єдності та незалежності, рівності перед законом і мотивах арабського союзу з Великобританією, Францією, Італією та Америкою, а саме, щоб поставити хрест на жорстокості турків.

Нова адміністрація під керівництвом Фейсала, від Акаби до Дамаска, спочатку функціонувала спокійно й гладко. І ще до кінця не затихли святкові вигуки, як Сирія знову розкололася через політичну суперечку, яка загострилася через Франко-Британську декларацію, підписану 7 листопада 1918 року і проголошену майже одночасно з перемир’ям, яке було довгоочікуваним кінцем війни з Німеччиною. Націлена на народ Сирії та Іраку, ця декларація, начебто, обіцяла встановити національний уряд та адміністрацію, «влада яких буде черпатися з ініціативності та вибору корінного населення»; однак декларація також стверджувала, що східна частина Сирії підлягатиме управлінню лорда Алленбі, а так звана окупована ворожа територія на заході, сирійське узбережжя та Ліван, потрапить під контроль Франції.

Усі екстремісти одразу ж підняли це питання, і все ж, параграф про самовизначення, здавалося, коротко викладав урочисту обіцянку союзників; і Фейсалу пояснили, що цей поділ був виключно тимчасовим заходом. Емір вирушив на Паризьку мирну конференцію, переконаний, що союзники стримають своє слово.

Серед сотень делегатів і тисяч радників, клерків і машиністок, які безперервно стікалися до Парижа в проміжку між січнем і липнем 1919 року, були Ґертруда, Лоуренс і Фейсал. На кожному човні та потязі прибували все нові й нові прем’єр-міністри, міністри іноземних справ, президенти, принци та королі, разом з народами, які хотіли стати націями; людьми, які хотіли дізнатися про свої кордони; прибував персонал адміністрацій і військові представники, світова преса та лобісти тисячі й однієї справи. Як написала Маргарет МакМіллан у своїй книзі «Миротворці»: «Протягом шести місяців... Париж був одночасно світовим урядом, його апеляційним судом і парламентом, зосередженням страхів і надій». Під керівництвом Вудро Вілсона, Ллойда Джорджа та Клемансо на конференції представили імперії-банкроти, щоб підняти на розгляд і більш важливі питання, а саме: чи повинна Німеччина зі своїми союзниками бути покарана, і що краще: щоб вони оплатили всі збитки чи відбудували руїни? Ґертруда прокоментувала:

«У нашій країні [Великобританії] зростає байдужість великої демократії до проблем, зосереджених надто далеко від нас, щоб їх можна було зрозуміти, і разом з тим маємо великодушний демократичний порив забезпечити всі раси світу рівними можливостями та тривожне усвідомлення того, що Захід не можна вважати безневинним в експлуатації Сходу. Війна... призвела до блискучої взаємодії Індії, доблесної боротьби арабів пліч-о-пліч з арміями лорда Алленбі, а сутність миру, проголошена президентом Вілсоном, здавалася визнанням заслуг, досягнутих заради спільної цілі.

У мить відчаю війська Азії пішли на службу, першочерговою ціллю якої був захист європейських вольностей, Схід викликали до військової ради, і Арабське королівство зарахували до складу союзників.»

Світ був страшенно виснажений і стояв на порозі масштабної пандемії грипу, яка спершу спалахнула в Європі. Хвороба забере життя двадцяти семи мільйонів ослаблених людей — удвічі більше, ніж сама війна. Однією з перших жертв став сер Марк Сайкс, який помер під час конференції. Варто зауважити, що саме всі ці відомі й не дуже персони, повертаючись з конференції на свої батьківщини, могли рознести світом страшний вірус.

Ґертруда, яка вже пережила третину свого нещасного року роботи з А. Т., поселилася в готелі Маджестік, найбільшого з п’яти готелів, виділених для делегації