Love - Коли світ говорить шепотом, Love

Розділ 129: Перша прогулянка з онукою

Вона тримала мою руку міцно — крихітна долонька, тепла й довірлива. Її маленькі кроки дзвеніли радістю, а очі світилися цікавістю до кожного листочка, кожної тіні, кожної пташки в небі.

Я йшов поруч, злегка нахилившись, щоб краще бачити її щасливе обличчя. І всередині щось тріпотіло — не тільки гордість, а й глибока, тиха ніжність. Я вже не поспішав. Кожен крок був як окреме життя, як маленьке диво.

— Дивися, дідусю! — вона показувала на все: на камінчик, на метелика, на хмаринку, яка, за її словами, була схожа на собаку.

— Так, сонечко, бачу, — усміхався я. — У тебе очі справжнього дослідника.

Ми сіли на лавку, і я пригорнув її до себе. Вона поклала голову мені на плече, і я відчув: ось вона — вічність. Не в роках, не в медалях чи досягненнях. А в цьому моменті. У довірі. У любові.

Це була її перша прогулянка зі мною. Але для мене — ніби нове народження.
Я був не просто дідусем. Я був продовженням. Ланкою між поколіннями. І мені не хотілося нічого більшого, ніж ще трішки часу поруч з нею.

---
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍