Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Я скажу, коли починати, — вигукнув скогієц до Милосника, його голос глибоко відлунював у повітрі, поки він діставав два коротких меча. Зосереджено, він схилив голову до мене, його погляд ставав неймовірно серйозним. — Тримайся позаду мене.

Я стиснула кулаки, але відчула, як тривога пронизала серце. З усіх сил я намагалась не показувати страху.

— Але хіба ти в стані? — тихо торкнулась долонею його плеча, відчуваючи, як в його м’язах пульсує напруга, що не властива звичайним смертним.

— Гобліни не люди, пам’ятаєш? — його очі запалали темним вогнем, що не належав жодному живому істоті. Це був не просто погляд — це була сама сутність, яку він на собі носив.

Ми стояли, напружені, мов струни, готові до будь-якого розвитку подій, але саме це очікування здавалося найбільшим випробуванням. Усі уявляли, як все може піти шкереберть, але ніхто не говорив уголос.

— Годі вже тягти! — голосно прорізав тишу жіночий голос. Він був чіткий і владний, наче сам простір підкорився йому.

Ми обернулися майже одночасно, і вогонь затремтів від того руху, ніби відчув нашу тривогу. У повітрі повисла моторошна тиша, яка, здавалося, мала власну вагу.

З марева поступово виринула фігура, яка змусила всі звуки навколо вщухнути. Це була жінка — прекрасна, але з жорстоким блиском в очах, наче саме життя для неї було лише ще однією забавою. Її образ випромінював химерну гармонію й водночас смертельну небезпеку. Висока, струнка, з ідеальною поставою, вона здавалася створінням, що не належало жодному зі світів.

Сивий туман огортав її, мов пелена, розчиняючись у повітрі, але водночас тримаючи її постать відокремленою від нашого світу. Сутінкові шати, що обвивали її, нагадували саму ніч, темну і загадкову, наче відбиток нескінченних зірок на небесному полотні. Та ніч здавалася живою, її краї пожирала імла, що дихала власною волею.

— Я ж казав: чекай мого сигналу! — скогієц зірвався на крик, і його голос напружився до краю, мов лезо, готове рубати.

Очі жінки — великі, темні, мов глибини океану, тримали наші погляди в полоні. У цих бездонних очах не було ні співчуття, ні гніву, лише крижаний холод і абсолютна влада. Здавалося, що кожен, хто дивиться в них, бачить свої найгірші страхи, давно забуті, але не зниклі. Її погляд пронизував до кісток, змушуючи внутрішньо здригатися навіть найхоробріших.

— Я не кликав її, — спокійно, але з прихованим занепокоєнням відповів Милосник. Його слова здалися тихим зітханням серед наростаючого шуму.

І раптом простір навколо нас наповнився рухом. Нявки та лоскотниці, ці дивні й химерні створіння, почали з’являтися з темряви. Їхні постаті були наче зіткані з півтіней, немов плетиво світла і темряви, що трималося разом лише завдяки якогось незбагненного закону. Їхні очі холодно світилися, мов крижаний місяць, і ці промені проникали у саму душу, викликаючи відчуття неприборканого страху.

За ними прийшли інші. Примари, що більше нагадували спотворені відлуння життя, тіні колись існуючих плотських тіл. Їхні обриси миготіли, мерехтіли, не тримаючись чіткої форми. Це були втілення найглибших людських кошмарів, породження забутих страхів. Їхня присутність була настільки гнітючою, що повітря здавалося густішим, а кожен вдих ставав випробуванням.

Ми опинилися в пастці, оточені мороком, який тепер був живим.

Ці нявки не були схожі на тих, які водили хороводи ще зовсім нещодавно, можливо вони приймали більш хижу подобу, коли мали намір нашкодити.

Серце калатало, ніби ось-ось вирветься з грудей. Повітря навколо стало густим, як дим, а тиша поглинула кожен звук. Здавалося, ніби нас замкнули в невидимій клітці, стіни якої були виткані зі страху.

— А я все чекала, а ви не кликали. Такі нудні ці ваші теревені, — її голос був мелодійним, але в ньому вчувалася смертельна загроза, яка змушувала шкіру вкриватися мурашками.

Я не могла відвести очей від цієї жінки, чий погляд здавався холодним вироком.
— Це богиня? — прошепотіла я, намагаючись придушити тремтіння в голосі. — Хіба вона не повинна бути в колі?

— Це якщо б ми її викликали, — скогієц зберігав спокій, але я помітила, як напружилися його м’язи. Він став у стійку, обидва мечі у його руках блиснули в світлі вогню. — А вона, здається, весь цей час була поруч.

Богиня повільно рухалась в наш бік.

Вовкулака кинувся в наш бік, але його шлях перекрили темні постаті. Вони рухалися неспішно, немов насолоджувалися кожним кроком, що скорочував відстань між нами.

— Е ні, не так просто! — голос богині гримів, немов гроза. Вона підняла руку, і духи зупинили його рух, оточивши нас щільним кільцем. — Я не дозволяла рухатися.

Це було наче кошмар, який ожив. Духи наближалися, мерехтячи між реальністю і чимось жахливішим. Потерчата, з перекрученими дитячими голосами, видряпувалися з тіней, їхні худі тіла здавалися вирізаними з ночі. Діви без хребтів рухалися неприродно, їхні зігнуті силуети змінювалися від звабливої краси до лякаючих провалів у небуття. Їхні обличчя миготіли, то стаючи знайомими, то перетворюючись на викривлені гримаси, ніби вони були відображенням наших найглибших страхів.

Я інстинктивно спиною притиснулася до скогійця, намагаючись знайти хоч трохи захисту серед цього хаосу.
— Милий Милоснику, йди ж до мене! — тепер її голос став солодким, мов мед, але в ньому відчувалася пастка, здатна знищити будь-кого.

Ми опинились в самому серці цього хаосу, а вигляд богині вже більше не здавався страшним — він був гіпнотичним, магічним, як сама суть ночі. Милосник стояв незворушно, але я бачила, як невидима сила тисне на нього.

Магура неквапливо підійшла до вогню, але не переступила умовну межу кола. Лише простягла руку до жару, демонструючи, як він безсило тане на її долоні. Її погляд був спрямований на Милосника, і в ньому палала ледь прихована насмішка.

— Тож кілька сотень років не змогли втихомирити твою впертість, — мовила вона, ледь нахиливши голову. Її голос був пестливим, майже ніжним, і контрастував із загрозливою, моторошною величчю, що струменіла від її постаті. — Невже я тобі зовсім не мила?