Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

20.3 Розділ

Йдучи путівцем, я зупинилась і зачаровано поглянула в небо. Воно сяяло, мов розписаний рушник: зірки вишивали на чорному полотні свою безкінечну історію. Десь у глибині душі це небо гріло, але водночас нагадувало, які страшні жахіття ховаються за його спокоєм.

Я пригорнула диво—квітку ближче до серця. Її м’яке світло, здавалось, було теплішим за полум’я свічки. І, як учили предки, я заговорила до неї, шепочучи молитву—захист:

«Кличу Силу Рода Всевишнього,
Богів Рідних собі у допомогу, на поміч добру!
Прийдіть, Предки Святі, душі захистіть від нечесті всякої,
як Сонце встає — ніч відступає, так зле, недобре
нас не бачить і не чує, стороною минає!»

Мої слова, тихі й ледь чутні, змішувалися з шелестом трави, ніби самі стебла підспівували молитві. Вітер затих, мов прислухаючись, а десь далеко, біля гаю, я почула, як злегка скрипить млин. Цей звук був наче знак, що все йде як треба.

Перше, що впало в очі, це розкидані, мов гілля старезного дуба, вогнища, що палали на чотири сторони світу. Їхній світло м'яко торкалося густих тіней навколо, створюючи враження живого обряду, що виривається з глибин давнини.

— Ну нарешті! — вигукнув вовкулака, рвучко наближаючись до мене. Його голос звучав тривожно, але в очах з’явилась полегкість. — Ти в порядку? Якби не твій дух, я б кинувся в цей ліс за тобою. Ми знали, що ти її знайшла, але кожна хвилина здавалась такою безкінечною. Тебе так довго не було.

— Мій дух? — я завмерла, відчувши, як серце стукнуло сильніше. — Милосник тут?

Я швидко обвела поглядом обстановку. За плечима Стефана між вогнищами стояв Милосник, високий і незворушний, немов тінь, що зрослася з нічною пітьмою.

— Феліксе, як ти себе почуваєш? – кинула на нього занепокоєний погляд.

— Коли все закінчиться, буде ліпше, - він не показував, але я бачила, як витримка відобразилась на його обличчі. – Не хвилюйся.

Я кивнула, але тривога за нього нікуди не ділась.

— Забери її, — я простягнула кочедижник Стефану, відчуваючи, як важкість її сили тисне на мої думки.

— Ні, вона повинна бути з тобою, щоб захищати, — він заперечливо махнув рукою.

— Я немов під чарами, коли тримаю її. Не можу мислити ясно, забери! — мій голос зірвався, і я зробила крок уперед, намагаючись переконати його.

— Ні, Маланко, ти з нас найвразливіша. Вона повинна бути з тобою, — вовкулака твердо дивився на мене, але в його голосі відчувалась стримана тривога, яку він намагався приховати.

Я витягла ніж, лезо якого досі зберігало темні, липкі плями після сутички з багнистим корінням.

— Я можу себе захистити, бачиш? — я помахала лезом перед його очима, намагаючись переконати не лише його, а й саму себе.

Він скривився, але мовчав. Я зробила глибокий вдих, притискаючи лезо до себе, і м'якішим тоном, майже проханням, додала:

— Віддай йому, прошу. — Мій погляд змістився до скогійця, який стояв неподалік. Його постать, хоч і виглядала втомленою, випромінювала готовність діяти. — Йому це потрібніше.

Вовкулака подивився на мене довгим, важким поглядом, немов шукаючи останній аргумент, який би змусив мене змінити свою думку. Але зрештою мовчки кивнув, обережно взяв кочедижник і ми рушили вперед.

За кілька кроків він передав кочедижник скогійцю, який прийняв його з таким виразом, ніби тримав у руках саму долю. Його пальці стисли коштовний предмет, а погляд став зосередженим і трохи похмурим.

— Маланко, — заговорив скогійць, але не встиг договорити.

— Не сперечайся з нею, — перебив його Стефон, кидаючи короткий погляд через плече. — Це марно.

Скогієц лише тихо зітхнув, але промовисто глянув на мене, ніби хотів сказати щось важливе.

— Час настав, — голос Милосника прорізав повітря, мов удар дзвона.

Ми всі разом обернулись до нього. Його постать видавалась ще більшою й значущішою, осяяна відблисками вогнищ.

— Айрона, відразу пали суміш, як тільки почне прикликати! — вигукнув Фелікс, звертаючись до когось.

Я перевела погляд і тільки зараз помітила чоловіка, який стояв поблизу вогнищ. Темрява частково приховувала його обличчя, але світло полум’я робило його обриси майже примарними. І саме в цей момент я відчула незвичайний запах. Він був важкий і неприємний, нагадуючи водночас смаленого півня і багнюку.

— Не найприємніший аромат, еге ж? — вовкулака легенько штовхнув мене у плече, примушуючи вирватись із заціпеніння. — А уяви, як мені з моїм гострим нюхом. А це тільки квіточки, а коли він її всю використає, що буде?

Я глянула на нього і не змогла стримати слабку усмішку, яка на мить розтопила тривогу.

Ми стояли за межами умовного кола, кожен із нас, немов частина чогось більшого, що наближається до свого вироку. Я затримала погляд на дивних символах, вирізаних на землі всередині кола. Вони м’яко блищали в світлі вогнищ, наче несучи в собі таємниці, що не призначені для людських очей.

— Дух твій підказав. Він знає більше, ніж показує, — промовив Фелікс, стаючи по іншу сторону від мене.

Я повернулась до скогійця і вовкулаки, сподіваючись на якусь відповідь, що зменшить напругу.

— Це якось стримає її?

— Хто ж знає напевно, — заговорив скогієц, його голос був спокійним, але не без натяку на сумнів. — Ми використали все, що мали.

Ось і прийшов цей самий момент, тепер тільки вперед, подумки я намагалась себе налаштувати, хоч коліна тремтіли перед зустріччю з богинею.

— Отже, ми зробимо це. Що далі? — запитала я, намагаючись зібратись з силами і подивитись на ситуацію тверезо.

— Далі будемо діяти ми, — відповів вовкулака, але в його голосі відчувалась дивна зміна, мовби у ньому більше не залишилось того, що колись було людським.

Я поглянула на нього — те, що я побачила, змусило моє серце стискатись. І так кожного разу, наче вперше бачила його звірину подобу. Його облік вже не нагадував людину. Тіло стало більш звіриним, плечі потягнулись, а зуби майже виступали з-під губ, що формували спокусливу посмішку дикого вовка, який став на дві ноги, готовий до бою. Він прямував до протилежного боку кола, його кроки були м'якими, але невідворотними, ніби він вже не потребував слідувати законам людського світу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍