Поліна Ташань - Заклиначка стихій, Поліна Ташань

25

За тиждень після бесіди з психологинею чутки довкола проклятого мага та принцеси нарешті стихли. Аліса насолоджувалася спокійним життям, поки на спині досі загоювалися рани. Буденність Академії стала для неї справжнім відпочинком. Поки гвардійці активно займалися підготовкою двору та гуртожитку до зими, вона з подругами майже ні про що не переймалися. І все йшло добре, доки одного ранку з боку головних воріт не долинули три довгі гудки, що знаменували приїзд когось із правителів.

Аліса насторожилася, мовчки перезираючись з Люсі та Марією, котрі стояли з нею попід стіною головного корпусу. Повітря почало здаватися ще холоднішим.

Через боязнь Звірів до Академії вже давно ніхто не приїжджав, тому поява гостів немало всіх здивувала. Траплялося, що в ГріНМАНС прибували родичі студентів, але вони, хоч і були впливовими, але не мали нахабності заїжджати на кареті у внутрішній двір, так ще й із супроводом кількох вершників королівської варти. Сумніви Аліси розвіялися, коли дверцята відчинилися, і назовні вийшов чоловік, якого знали всі люди в королівстві.

Стрункий, дорого вбраний, весь у коричнево-жовтих тонах — це був Деміан Славетний, права рука й вірний слуга короля Елендору Вільгельма І. Його довге світло-русе волосся завивалося краще, ніж у більшості дівчат в Академії. Однак, попри такий ефектний вигляд, сам вельможа здавався похмурим. У худорлявій руці він тримав палицю, на руків’ї якою вирізьблена фігурка воронячої голови, що на місці очей мала дрібні, але яскраві зелені камінчики. Аліса могла точно сказати, що цей ціпок жодним боком не стосувався його ходьби.  «Крук — найрозумніший птах. Символ роду Рендалів, котрі правили землями заклиначів розуму перед Клінтонами», — пригадала вона з історії. Саме з них походив Деміан, якого досі вважали найсильнішим живим ключником у світі. Він зрадив свою родину, прирікши її до смерті, взяв дурне прізвисько й донині вірно служив Вільгельму.

Ступивши на кам’яну стежку, він відійшов убік, щоб дати дорогу самопроголошеному королю, а точніше — його товстому пузу. Порівнюючи з Деміаном, Вільгельма й свинею назвати занадто делікатно. Це був старий, бридкий бородань, майже лису голову якого прикрашала корона. Дорогий одяг й купа брязкал лише підкреслювали його ницість та егоїстичність. Влада не просто була його єдиним щастям у житті — це єдина річ, яка не виставляла його жалюгідним.

— Два великі покидьки, — прошепотіла Марія, й Аліса погоджувалася з нею, як ніколи.

Ледве переставляючи ногами, король підійшов до Деміана та почав оглядати своїми дрібними очима Академію. Двоє вартових за ними в блискучих обладунках, тримали руки на мечах напоготові, хоча з силами Славетного це було зайвим.

З появою короля весь гамір надворі вщух. Ошелешені студенти завмерли на місцях, боячись опинитися на їхньому шляху, доки вони помалу йшли до роздоріжжя між гуртожитком і майданчиком. Вони стали далеченько, але в цій тиші Аліса добре чула їхню розмову.

— І де вона? Я вже хвилину чекаю! Чому не можна зустріти короля так, як треба, — буркотів невдоволений Вільгельм.

— Ви не оголошували візит, ваша величносте, — відповів Деміан.

Його голос звучав так стримано й спокійно, наче він кожен день мав вислуховувати ці ремствування.

— Хіба ж це звільняє її від обов’язків? Я хочу побачити принцесу якнайшвидше.

«О ні. Ні, ні, ні, ні, ні! Трясця!» Хоч би вони її не знайшли. Вони ж не мали б знати…

— Намагайся про них не думати. Деміан відчує твій страх, — ледь чутно сказала Люсі.

Вона зробила ковток і перевела погляд на Нейта, котрий стояв неподалік від гуртожитку й дивився то на неї, то на вельмож. В очах хлопця зчитувалася тривога. Нарешті директорка вибігла з головного корпусу й, всміхнувшись з награною радістю, промовила:

— Ваша величносте! Не очікувала вас тут сьогодні побачити. Якими вітрами до нас?

— Вітрами? Цю золоту бочку й ураган не підніме, — прошепотіла Марія.

Аліса повернулася до неї й раптом помітила, що Люсі кудись зникла. Вона просто втекла. Розчинилася.

— Не треба лестощів. — Вільгельма її вітання не вразило. — Ти знаєш, навіщо я тут. Де бісова донька Артура?

Деміан слухняно спостерігав за ними, обпершись двома руками на ціпок, і не втручався.

— Анабель зникла багато років тому. — Ви визнали її мертвою.

— Але вона жива. Не бреши мені! Я знаю, що вона тут, і це ти її прикриваєш! — він почав репетувати, наче хлопчисько, в якого забрали іграшку.

Однак Дараган була незворушна.

— Гадки не маю, про що ви зараз говорите.

Після цієї відповіді Вільгельм на хвилину замовк, вирячившись на неї розлюченими очима, потім перевів погляд на Деміана й без жодних слів кивнув. Дозвіл, але на що?

Деміан ступив крок вперед, передавши свою незвичайну палицю вартовому й, склавши руки спереду в замок, з натренованою роками служби дипломатичною впевненістю повів:

— Ванессо, не будемо вчиняти скандалу. Король сьогодні не в гуморі, щоб бавитися в ігри. Віддай нам дівчисько, і ми залишимо Академію спокійно, без заворушень. На тебе це ніяк не вплине, якщо будеш співпрацювати. А якщо ні… Твій син, Адам, давно проходив військову службу? Нам страшенно не вистачає піхоти на північних постах. Знаєш, де останнім часом почастішали атаки Звірів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍