Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

— Міна Ґледстон мені заявила, що зорельотів із прочанами до Гіперіона більше не буде.

Дзеркальний чорний купол каски розважливо кивнув:

— Міна Ґледстон може йти нахрін. — Таким от коментарем розжився мій коханець і поет.

Я глибоко зітхнула і рушила до виходу з нашої ніші, нашої печери, нашого останнього сховку. Ззаду підійшов Джонні. Його броня торкнулася моєї броні.

— Готова, Брон?

Я кивнула, розвернула вогневу установку навколо її вісі і вже була зробила перший крок, коли Джонні спинив мене доторком.

— Я кохаю тебе, Брон.

Я ще раз неоковирно кивнула, забувши, що щиток моєї маски досі піднято і він міг бачити мої сльози.

Вулик не спить усі двадцять вісім годин на добу, але вже давно встановилася традиція, що Третя зміна найтихіша і найбезлюдніша. В нас би було більше шансів на пішохідних комунікаціях у годину-пік Першої зміни. Але якщо нас уже чекали тітушки з харцизами, то жертви серед цивільних були би страхітливими.

Понад три години ми піднімалися до ТЦ на Анфіладі, і не сходами, а нескінченною вервечкою механізованих коридорів, покинутих вертикалей, що стояли порожнем від часу луддитських заворушень[182] вісімдесят років тому і, нарешті, фінальним сходовим перегоном, який давно згнив на іржу. Ми вийшли в кур’єрський коридор, що менш ніж за кілометр виводив до храму Ктиря.

— Аж не віриться, що все пройшло як помащене, — прошепотіла я в інтерком.

— Можливо, вони збирають людей у космопорті та біля приватних телепорт-комплексів.

Ми рушили найбільш прикритим ходом до Анфілади, в тридцяти метрах під першим торговим рівнем та чотирьохстах нижче даху. Від храму Ктиря, розцяцькованої вільної споруди, нас тепер відділяло менше півкілометра. Кілька несвоєчасних покупців та бігунів підтюпцем тільки зиркнули на нас і одразу кинулися врозтіч. Навіть не сумніваюся, що правоохоронцям ТЦ вже все повідомили, але сумніваюся, що їх тут варто чекати найближчим часом.

З ліфтової шахти, волаючи та завиваючи, сипонула строката юрба вуличних харцизів. Озброєні пульс-ножами, ланцюгами та силовими рукавицями, вони заскочили Джонні зненацька. Він крутнувся і шмагнув по них жмутом світлових прицілів пекельного батога. Міні-установка захурчала, вирвавшись з моїх рук та бігаючи від цілі до цілі разом із моїм поглядом.

Банда сімох дітлахів із широко розплющеними очима різко пригальмувала, підняли руки і, не розвертаючись, позадкували назад у шахту. Більше ми їх не бачили.

Я глянула на Джонні. На мене подивилося чорне дзеркало. Сміятися ніхто не думав.

Ми перебігли дорогу в напрямку північного торгового ряду. Кілька пішоходів прожогом заскочило у відкриті крамниці. Лишалося менше сотні метрів до сходів, що вели у храм. В армійських навушниках я майже чула власне серцебиття. П’ятдесят метрів. Ніби на заклик, спостерігати за нашим наближенням із десятиметрових дверей вийшов якийсь тамтешній причетник або священик. Тридцять метрів. Якщо нас хтось збирався переймати, то вони вже мали би це зробити.

Я розвернулася до Джонні, і цієї ж миті щонайменше двадцять променів і вдвічі менше пострілів полетіло-пролунало в наш бік. Спрацював зовнішній шар динамічного захисту політитанової броні і вибухнув назустріч вражаючим елементам, поглинувши та відбивши їхню енергію. Наступний дзеркальний шар відбив променеву зброю. У більшості випадків.

Сила удару збила Джонні з ніг. Я припала на одне коліно і дозволила вогневій міні-установці потренуватися на джерелі лазерів.

Десятий поверх житлової стіни Вулика. Захисний щиток маски потьмянішав. Панцир вигорав парою-рефлектором. Міні-установка працювала зі звуком бензопили, який можна почути в історичних голодраматичних картинах. На десятому поверсі разом із п’ятиметровою секцією балкона обвалилася вся стіна у хмарі вибухових стріл-флешет та бронебійних набоїв.

Ззаду в мене влучило три важкі кулі.

Падаючи, я підставила долоні, зупинила установку і розвернулася. Щонайменше по десятку сиділо на кожному рівні — всі нападники рухалися в точній бойовій хореографії. Джонні спромігся підвестися на коліна і тепер шмагав пекельним батогом, здіймаючи веселки його синхронними світлоспалахами та пробиваючись крізь пружні поля захисту.

Один із атакувальників спалахнув на бігу, коли магазинна вітрина за ним розплавилася на рідке скло та заляпала Анфіладу в радіусі п’ятнадцяти метрів. Іще двоє намагалися перескочити перила свого поверху, але чергою з міні-установки я їх відігнала назад.

Звідкись із-під швелерів опустився відкритий екраноліт, чиї ротори натужно працювали, поки він закладав віраж навколо пілонів. Навколо нас із Джонні бетонне покриття тріснуло від залпів ракет. Вітрини вивергнули мільярди скалок, якими нас накрило з головою. Я зиркнула, двічі кліпнула, прицілилася і натисла віртуальну гашетку. Екраноліт заточився кудись убік, врізався в ескалатор, на якому зіщулилася дюжина цивільних, і рухнув громаддям покорченого металу із боєкомплектом, який вже почав рватися. Я бачила, як один із покупців вистрибнув на дно Вулика, що знаходилося у вісімдесяти метрах нижче.

— Ліворуч! — на когерентній хвилі інтеркому пролунав викрик Джонні.

Четверо у бойових обладунках злетіли із верхнього рівня на реактивних ранцях. Полімеризована броня-хамелеон чимдуж намагалася підлаштуватись під мінливий фон, але змогла тільки перетворити кожну з постатей на мерехтливий калейдоскоп відображень. Одна з них таки пробралася ближче радіуса враження міні-установки, щоби покінчити зі мною. А три інші напосіли на Джонні.

Він нападав із пульс-ножем, у стилі кучильєро із гетто[183]. Я йому дозволила вдарити себе в бронь руки, знаючи, що лезо дістане до тіла, але мені була необхідна зайва секунда. І я її отримала. Чоловіка я порішила гострим краєм мітенки, а вогнем із міні-установки присадила трьох бандитів, котрі обложили Джонні.

Їхні панцирі зашкарубли, а тому чергою зі Штайнер-Джинна я їх просто змела, немов двірник змиває сміття на тротуарі струменем води зі шланга. І тільки один із них спромігся звестися на ноги, перш ніж я їх усіх позбивала геть із карнизу цього рівня.

Джонні знову лежав на землі. Від його нагрудника лишились тільки поплавлені фрагменти. Я відчувала запах горілої плоті, але смертельних ран ніде не було видно. Припадаючи до плит тротуару, я підняла його.

— Покинь мене, Брон. Сходи! — зв’язок по інтеркому переривався.

— Відчепись нафіг, — відповіла я, намагаючись обхопити його лівою рукою так, щоби потім не впустити і водночас звільнити простір для вільного обертання міні-установки. — Поки що я на зарплаті твого охоронця.

У нас цілили снайпери з обох стін Вулика, зі швелерів під його дахом і торгових поверхів трохи вище нас. На хідниках я нарахувала щонайменше двадцять тіл, половина трупів належала яскраво вдягнутим цивільним. Електропідсилювач на лівій із поножів заїдав. Тому на прямих ногах я незграбно прочовгала ще метрів десять у напрямку храмових сходів. Нагорі вже стояло кілька священнослужителів культу Ктиря, абсолютно не зважаючи на перестрілку з усіх сторін.

— Згори!

Крутнулася, прицілилася