Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

та вистрілила я одночасно, при цьому почула, як спорожнів магазин установки, і розгледіла, як другий екраноліт випускає свої ракети. А вже наступної миті світ розбився на тисячу шматочків болю, випадкових металевих уламків та рваних ран. Джонні важко упав долі, і я повалилася згори на нього, намагаючись прикрити його незахищене тіло своєю бронею.

Ракети здетонували одночасно, кілька в повітрі і мінімум дві — на землі. Нас із Джонні підкинуло вгору вибуховою хвилею і віднесло метрів на п’ятнадцять-двадцять роздовбаним тротуаром. Добре. Метал вулиці і її залізобетонна пішохідна частина, де ми щойно знаходилися, горіла, вкрившись бульбашками, провисла та загуркотіла в провалля на охоплений вогнем тротуар під нею. Таким чином утворився природний рів, що відділяв нас від більшості сухопутних нападників.

Я підвелася, скинула непотрібну тепер установку та непотрібну тепер «розвантажку», марні рештки свого обладунку і підняла Джонні обома руками. Його каску зірвало, і обличчя виглядало надзвичайно червоним. Кров точилася з двох десятків пробоїн у панцирі. Праву руку і ліву ступню йому відірвало. Я розвернулася і потягла його сходами вгору до храму Ктиря.

Над Анфіладою завивали сирени та носилися екранольоти служби безпеки. Тітушки з верхніх поверхів та дальньої сторони тротуару розбіглися по укриттях. Двоє спецпризначенців, які прилетіли на реактивних ранцях, побігли за мною. Я не озиралася. Кожного разу мені доводилося витягати на наступну сходинку неробочу ногу, яка ще й не гнулася. Я знала, що в мене серйозні опіки на спині та боку, і по всьому тілу розкидані осколки шрапнелі.

Над сходами ухали й кружляли екранольоти, але сісти на них не наважувалися. По всьому Торгцентру і над ним чулися постріли. А ззаду швидко гупали підкуті металом черевики моїх переслідувачів. Я подолала ще три сходинки. Лишалося ще двадцять — неймовірно велика відстань, і за всім цим згори вже спостерігав єпископ в оточенні сотні священиків із храму.

Я подужала ще один крок і глянула на Джонні. Одне око було розплющене й уважно дивилося на мене. Інше набрякло, його заліпила кров.

— Усе гаразд, — прошепотіла я, вперше зрозумівши, що вже й сама без шолома й маски. — Усе гаразд. Ми майже добралися. — І зробила ще один крок.

Шлях мені перегородили двоє чоловіків у лискучих чорних бойових панцирах. Захисні щитки зі шрамами кутомірів були підняті, а за ними виднілися обличчя з дуже суворим виразом.

— Поклади його на землю, курво, і, можливо, ми тебе залишимо в живих.

Я втомлено кивнула, надто втомлено для наступного кроку або будь-чого іншого, крім того, щоби стояти на місці і тримати його в обох руках. Кров Джонні крапала на білий камінь.

— Повторюю, поклади того сучого сина на землю…

Я застрелила обох, одного в ліве око, іншого — в праве, навіть не піднявши пістолета, який тримала під тілом Джонні.

Ті двоє попадали. Я спромоглася на ще один крок, а потім на ще один. Трохи перепочила і піднесла ногу для наступного.

На сходах угорі товариство в чорних і червоних мантіях розступилося. Двері були дуже високими і дуже темними. Я не озиралася, але чула шум великого натовпу позаду на Анфіладі. Коли я переступила поріг, занурюючись у сутінь, поруч зі мною ішов єпископ.

Я поклала Джонні на прохолодну підлогу. Навколо шелестіли мантії. Де змогла, я вивільнилася від решток обладунку і взялася за панцир Джонні. В кількох місцях він спікся із тілом. Я торкнулася його обгорілої щоки своєю цілою рукою.

— Пробач…

Його голова ледве поворухнулася, і він розплющив одне око. Підняв голу ліву руку, щоби торкнутися моєї щоки, волосся, потилиці.

— Фанні…

Я відчула, що тієї миті він же й помер. А ще — приплив, коли він пальцями намацав нейрошунт, світло-білий приплив, коли все, що було чи буде Джоном Кітсом, ввірвалося в петлю Шрена, майже-майже як оргазм, коли він був у мені двома ночами раніше. Приплив, тремор і раптове тепло із подальшим затишшям, з відлунням відповідних відчуттів.

Я опустила його на підлогу і дозволила причетникам забрати тіло, щоби вони показали його юрбі, представникам влади і тим, хто чекав на інформацію.

Я дозволила їм забрати себе.

Два тижні я провалялася в реабілітаційних яслах при храмі Ктиря. Опіки загоїли, шрами усунули, чужорідний метал вийняли, шкіру трансплантували, м’язи відростили, нерви відновили. Але мені все ще болить.

Усім стало байдуже до мене, крім священнослужителів Ктиря. ТехноКорд пересвідчився, що Джонні мертвий, що його особистість ніде не проявлялася, що кібрид був мертвий.

Органи влади взяли в мене заяву, анулювали ліцензію та замели всі інші сліди, як могли. Преса Мережі розповіла про битву між бандами з дна Вулика «Утиль», що спалахнула в Торгово-розважальному центрі Анфілади, в якій загинуло чимало злочинців та невинних очевидців. Органи охорони правопорядку все взяли під контроль.

За тиждень до звістки про те, що Гегемонія дозволила політ «Іґґдрасіля» з прочанами на Гіперіон, у зону бойових дій, я скористалася храмовим телепортом, щоби дістатися Ренесанс-Вектора, де цілу годину просиділа в архіві.

Документи були запечатані в герметичній упаковці, так що доторкнутися до них не пощастило. Почерк належав Джонні. Я вже його бачила раніше. Пергамент пожовтів і кришився від часу. Збереглося два уривки. У першому йшлося:

День проминув, а з ним — і всі його розкоші:

М’яке тремтіння рук, ще м’якші перса, слів

Притишеність, і шепт, і очі, з небом схожі,

І стан довершений, що з хвилювання млів.

Зів’яла квітка-брость, що стільки втіх таїла!

Де ж та краса тепер? Немає — й не шукай:

Пішла від рук моїх, пожовкла, відлетіла,

Пропала й тиха річ, тепло, горіння, рай —

Все зникло з вечором, сховалося в смеркання,

Коли святковий день або святкова ніч

Пахущим пологом закритого Кохання

Згущає сутінки для потаємних стріч, —

Мені ж дарує сон за те, що я канони

Йому весь день читав, за піст мій і поклони.[184]

У другому фрагменті по грубілому паперу літав розмашистий почерк, ніби слова були записані в нотатнику поквапно:

Оця рука, жива й гаряча, здатна

До стиску дужого, якби схолола

В безмовності могили крижаній,

Ввижалася б щодня тобі й проймала

Тебе морозом уночі — й ти б радо

Всю серця кров дала, щоб знов червоне

У мене в жилах потекло життя

І заспокоїлось твоє сумління.

Дивися ж — ось вона, я простягаю