Влад Вірт - Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт

Тан, ходи сюди, дивись уважно та запам’ятовуй. Ти повинен будеш рівномірно висікти своїми кігтями ось ці руни на крижаній брилі,  —  і Леворд почав виводити візерунки посохом на снігу, — Алія тобі допоможе у цьому. Коли закінчите, посиплете їх порошком. 

Багато часу у нас це не зайняло, тож далі потягнулися довгі часи очікування. Сильно хотілося їсти, а ще більше спати. Але про відпочинок годі було й мріяти, мороз, хай йому грець. До того ж варто було тільки розслабитися  та втратити самоконтроль, як одразу навалювалась апатія, а вслід за нею приходили думки про суїцид. Здається це замурована в середині тварюка давала про себе знати.

Єдиним позитивним моментом було те, що майже одразу перестав йти сніг, інакше я не знаю, щоб ми робили аби зберегти вже накреслені руни.

Через  п’ятнадцять годин, загін Леворда знову був у повному зборі. Вмостившись в середині рун, ми зробили повторну спробу проникнути у свідомість стародавньої істоти.

Під час входу в режим споглядання я відчув різке запаморочення, немов перебував у розкрученій на максимальні оберти центрифузі, голова моторошно розколювалася, через що мені здавалося, ніби я відчуваю роботу звивин та пульсацію артерій у мозку. 

Навколо була чорна порожнеча, яка змінилася зеленим ніщо, а вже воно перетекло в синю безодню, де не було жодної живої душі. А далі, я опинився в чудовому й незнайомому світі. Тепер мене оточувало буяння фіолетового кольору та всіх його відтінків, які були основою палітри навколишнього світу.

Вдалині розкинулося місто, захищене масивними стінами та високими вежами і я одразу подався до нього. Ще на підльоті, помітив охайні будиночки, що виднілися внизу, засіяні злаками поля, а також істот, які зовні не особливо відрізнялися від людей. І усі вони дивилися вгору. Одні, впавши на коліна, немов приречені, у мовчазному жаху чекали своєї долі, інші, осідлавши довгоногих тварин, схожих на великих страусів, мчали поруч, не зводячи очей зі свого нового господаря.

На стінах міста почалася метушня, заголосив сигнальний ріг і вежі стали заповнюватися воїнами, які одразу почали приводити в рух метальні механізми. Несподівано з моїх лап зірвалася пара вогняних куль і полетіла в сторону воріт, стираючи їх із лиця землі. У пролом, що утворився, одразу ж ломанувся натовп вершників, добиваючи тих захисників, хто вижив. З веж міста у мене  полетіли довгі списи, але моя щільна шкіра, виявилася їм не по зубах.

Підлетівши впритул, я все ж відчув гострий біль у боці, відбив лапою наступний залп і різко злетів вверх, досягнувши краю хмар. Злим розважливим поглядом подивився у низ і на місто пролився дощ із блискавок. Одна за одною вежі почали перетворюватися на згарище та жалюгідну купу каміння.

Коли  місто стало беззахисним я повернувся назад і почав безкарно палити його вогнем, перетворюючи будинки та їх мешканців, на попіл.

Для мене не було відмінностей між чоловіками та жінками, старими й дітьми, вершниками, що проїжджали через зламані ворота і воїнами, що намагалися дати відсіч. Моя єдина ціль — очистити цей світ і її я повинен виконати будь-що.

З кожним забраним життям, усередині, зароджувалося і зростало, переповнюючи мою сутність, почуття ненависті та гніву, але спрямоване воно було не на істот, які зараз гинули,  навпаки, я все більше й більше ненавидів себе і ніяк не міг позбутися цього відчуття.

Намагаючись повернути контроль і приборкати тіло я несподівано усвідомив, що ніколи й не мав влади над ним, ба навіть більше — ми з ним не були одним цілим.

Те, що удар серця назад, здавалося моєю плоттю насправді було чужорідною сутністю, яка поглинула мене та мій розум.

І коли, нарешті, я  усвідомив це, то зміг розірвати кайдани й на власні очі побачити істоту, що ширяла в повітрі переді мною. Ктулху, або як його називали жителі цього світу — Мурграндал. Тварюка, що зводить із розуму слабких духом, підпорядковує власній волі спраглих і спалює на своєму шляху тих, хто сміє чинити опір.

Ми були в його владі, але тепер знову стали вільні. Я виявився не один, поруч зі мною парило ще шість звіроподібних істот. Не змовляючись, ми одночасно атакували Мурграндала, впиваючись у його плоть зубами та іклами, нещадно розриваючи пазурами та рогами. Тварюка, дико верещала, люто відбивалася від нас, але шансів у неї було не більше, ніж у самки кашалота, оточеної зграєю косаток. Година виснажливого бою і в небесах пролунав рев, що ознаменував нашу перемогу.

Я розплющив очі, видіння зникло, от тільки голова розколювалася, немов від тижневого пияцтва. Холодне морозне повітря привело мене до тями, але запізно. Крижана брила вибухнула, обсипавши мене безліччю осколків, а одразу за ними в повітрі просвистіла масивна лапа  чудовиська, відправляючи мене в політ.

Сніг частково пом’якшив удар від падіння, і я вижив, зламавши собі, лише кілька кісток, але  продовжив за інерцією ковзати снігом, доки не зустрів на своєму шляху валун, о який на додачу, зламав ключицю.

Використавши останню з наявних у мене синіх куль базиліксу, я піднявся на ноги й з радістю зазначив, що ментальний вплив монстра знову зник.

А не слабо він приклався. Від місця, де зараз точилася битва, мене відділяло не менше шістдесяти кроків. Навіть дивно, що обійшлося кількома переломами, замість розбитої голови.

Тварюка, оточена нашим загоном, люто відбивалася від супротивників, які метушилися навколо. Гуллівер проти ліліпутів, подумалося мені. Мої друзі вибрали тактику виснаження, завдавали безліч невеликих, але болючих ударів, поступово позбавляючи потвору крові, а з нею і сил.

Наша головна зброя це швидкість і маневреність, один раз забаришся, підставишся під удар і гарантовано будеш мертвий. Якби я був звичайною людиною зі звичайного середньовіччя, саме такий кінець на мене й очікував би. Але тут, це вам не там, як казали розумні люди. І я жадаю від противника, єдино можливої сатисфакції — його смерті.