Єва Басіста - Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста

Глава 39. Загребельний

Щока береться полум’ям від її сильного удару.  Пекучий біль добряче кривить мене та повільно розповзається усім обличчям.

- Прощавай, - лунає її до смерті ображений голос.

Я нічого не кажу. Настя гучно гупає дверми, що, мабуть, аж будинок рухається.

А коли вони зачиненні - я підіймаю очі. Дивлюся на ці двері. Вона ще поки за ними. Викликає ліфт…

Мені також сумно, але я не можу…

*** За декілька днів до цього***

Робочий день майже завершений. Я вимикаю ноутбук. Тільки тисну на кнопку "завершення роботи", як до кабінету хтось стукається.

Кажу несильно задоволеним голосом, щоб заходили, а після цих слів бачу свою секретарку, яка віщає:

- До вас прийшла якась Зоя Дзвінська. Мовить, що по справах до вас. Пускати? Чи ні?

Я дивуюся. Дуже щиро дивуюся від того, що почув від секретарки, яка покірно чекає на мою відповідь.

Що від мене хоче? Знаючи, яка вона хитра кобра, то нічого доброго не варто чекати.

- Пускайте, - спокійно промовляю до секретарки.

- Добре, - ховається вона за дверми, а за тридцять секунд вони знову відчиняються, і до мого кабінету заходить Зоя, яка доброзичливо вітається зі мною, показуючи свої сліпучі вініри, які завжди мене дратували:

- Привіт, Романе.

- Привіт, - намагаюся говорити нейтральним голосом, аби не показувати, що зовсім нерадий її лицезріти.

Вона впевнено підходить до мого столу та сідає на стільчик, поправляє своє біляве хвилясте волосся, яке раніше було чорним, мов крило ворона, та спрямовує на мене погляд. Її світло-сірі очі без слів говорять, що вони принесли мені якусь халепу.

- Як твоє життя, Романе? - ріже мене своїми очима. - Що нового?

- Нормально, - даю їй таку відповідь і додаю. - Нічого.

- Зрозуміло, - киває вона головою. - Якийсь ти зовсім небагатослівний. Невже не хочеш зі мною розмовляти? М?

- Втомився - день важкий. А також не розумію чому я маю з тобою розмовляти? - спираюся спиною на крісло, яке трішки відкидається назад. - Нас уже більше нічого не поєднує.

- На жаль, не поєднує, але це не означає, що у нас нема цікавих тем для розмов? - смикає догори коричневі брівки та вішає на вуста недобру посмішку. - Кажуть, що ти з донькою Липовського? Це правда? Хоча можеш не відповідати - правда. Всі про це торочать. Навіть ледачі.

Напружуюся. Якого лисого дідька вона це питає? Для чого це їй? Свого життя не має, що у чуже свого носа пхає.

- Так, із нею? - не показую своїх емоцій. - А тебе це турбує?

- Добра з того дівчиська саба? Чи таке собі? - жартівливо питає.

- Зоє, а чому ти вирішила, що я почну обговорювати своє особисте життя з тобою? - відповідаю на її питання запитаням та ще докидаю. - Наші шляхи давно розійшлися. І ми навіть зараз не друзі, які зустрічаються кожні два тижні, п’ють у барі пиво та діляться новинами.

Копилить губи. Готує слова, які уже чую:

- Не друзі, адже не можемо ними бути, бо хтось без моєї згоди завершив наші стосунки, а я цього не хотіла… Ти дуже мене образив. Декілька днів ревіла за тобою. Такі муки куштувала

- Не хотіла розривати, бо дуже жадала завагітніти від мене та прив'язати до себе та мати за вірного пса, - нагадую причину розриву.

- Це була неправда… Я жартома це написала подрузі, а ти якогось фіга взяв мій телефон і прочитав!

Знову та сама ляпанина…

- Зоє, я зараз не хочу це всоте слухати. Краще скажи, для чого ти прийшла до мене та очі мені мозолиш?

Дівчина знову демонструє білі зубки, а там вимовляє пошепки:

- Хочу дві помсти склепати в одну.

Вона мене збиває з пантелику та змушує відчувати дискомфорт. Зараз, мов сиджу на голках. На колючих таких.

- Не хочеш запитати, а чому саме дві? М? - горять її очиська. - Ромчику?

- Не називай мене так, - невдоволено кажу їй. - Дратує.

- Ой, які ми суворі. Не називай мене так… А якщо буду називати так, то що мені зробиш? Візьмеш на колінця та даси лінійкою по дупі? Якщо так - я не проти. Добре знаєш, як саме я люблю…  Чи забув? Думаю, що ні… У тебе же добра пам’ять.

Заливається дзвінким сміхом та переводить погляд до вікна, а там знову на мене.

Я ж намагаюся бути камінцем, а всю свою злість зганяю на корпус металевої ручки, яку тримаю руках та гну, відчуваючи, що скоро надвоє її розламаю - гірший випадок, або погну.

- Не хочеш відповідати? Ну добре, - кладе свій важкий погляд на мене. - Мабуть, уже досить ходити колами довкола грибної галявинки. Треба витягати гостренький ножик і кошик - йти на діло.

Робить маленьку павзу після свого вступу, яка триває хвилину. Вона тягнеться для мене вічність.

- Я хочу, щоб ти покинув ту Анастасію, - видає те, що вона хоче.

Мене ледь не сковує сміх. А не багато вона бажає? Може мені ще від води відмовитися чи дихати перестати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍