Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– «Побрехеньки»? – перепитала обдурена жертва. Якийсь кирпатий дворянинчик, на дівчинку схожий.

– А ти досі не здогадався? – зневажливо фиркнула я, ніби це не мене так колись обдурили. – Чого стоїш, Стецьку? – знову звернулася до «бідолашного матроса». – Ходімо!

За наступні п’ять хвилин виклала йому останні події. Після того, як я зіпсувала йому чергову «справу», він і так був не в гуморі… А це й зовсім поблід.

– Всіх? – ледь-ледь шепотів, наче не вірив тому, що чує. Я не відповідала.

Повільно пропливали знайомі краєвиди… та були вони, мов чужі. Усе навколо — колюче якесь, агресивне, вороже… І все нагадує про той погром, про нашу трагедію. Щоб хоч трохи розвіятись, змусила себе відвести думки від болючої теми й подумати про щось інше. Ну, хоч про того ж Стецька. Він такий непримітний, хирлявий, миршавий… І як в нього тільки виходить так давити на співчуття і дурити всіх підряд? Надзвичайно майстерний брехун!

– Щогло, признайся: як ти це робиш? Як в тебе виходить так розказувати твої побрехеньки, що всі одразу так вірять? Ти брав десь уроки акторства? А скільки платити треба, якщо не секрет? – тараторила я. – А цей медальйон ти де підібрав, що всім так жалісно показуєш? Гарний такий, чесне слово! Ти вкрав його у поважної сеньйорити чи поважного сеньйора? А важко було відводити увагу без медальйона? А ти з медальйона кар’єру почав? А скільки…

– Годі, замовкни! – раптом вибухнув Щогла. – Тобі цікаво, звідки медальйон? Він материн, побий тебе грім! Вона завжди носила при собі наші портрети! Цікаво, як так чуттєво розказую «оті побрехеньки»? А відповідь проста: бо це не побрехеньки!

Я аж остовпіла.

То він не брехав? То з ним усе це справді трапилось?! У мене просто нема слів… От що за люди у світі водяться? Я його не розумію. До цього я думала, що не розумію тільки лютого бандита, а зараз розумію, що нікого не розумію…

Далі їхали мовчки.

Коли добралися до місця збору, там уже чекали Гастон із Нілсом та Пірсом. Решето решетив усе підряд, а Діжка стояв закляклий, як стовп, і тримав дві рибини.

– Щогла! – сплеснув Гастон. – Повірити не можу, що кажу це, але який же я радий, що ти сотий раз пропустив свою чергу допомагати Тео з обідом і не залишився в таборі!

– А я який радий… – буркнув Стецько.

– Піт з Івором не повертались? – запитала я.

– Ні.

– А не довго вони ті деталі розвідують? – мене вкотре пробрала тривога.

– Достатньо, – долинуло з боку, і ми побачили Івора й Піта, що рвучко до нас наближались.

– І що? – запитав Пірс. Захеканий, він тільки зараз облишив своє решетіння, дерева навколо полегшено видихнули, що на них залишиться хоч трохи листочків.

– Нічого доброго, – сказав Пазур. – Нікого з наших більше не видно.

– У таборі досі дужа засідка, – продовжив Піт. – До шатер не підійти, не зайти — ми голі, зовсім без нічого! Ні одягу, ні грошей, ні харчів.

– Ну, це не зовсім так, – відмітила я.

Хлопці здивовано на мене глянули.

– Про що ти?

– Гроші є. А точніше, діаманти.

– Чесно? Ти тримала їх не в таборі?

– А дзуськи! – пирхнула я. – Так близько від Стецька?..

Хлопці слабко реготнули.

– Що ж… ти нас рятуєш!

– Завжди рада, – посміхнулась і я.

Та жодна з посмішок не трималась на обличчі довго. Ця маленька хороша звістка, яку я повідомила, була просто мізерною у порівнянні з тим лихом, що нависло над нами. Посміхатися серед таких обставин було наче зрада.

Нарешті Гастон порушив тишу:

– І що ж далі?

– «Що далі?» – повільно повторив Піт. – А далі… не кидати ж нам брата у біді! Якщо їх справді захопив принц, то вони вже заковані в кайдани і душаться затхлим повітрям темниці. Але не ясно, наскільки довго вони там залишатимуться… Бо страти у нас проводяться швидко, – сказав він, а шкірою мені покотились мурашки. – Ми мусимо їх визволити.

– Мусимо, – згодились усі, як один.

– Для початку треба детально розвідати ситуацію: де і як саме їх ув’язнено, яка сторожа, у чому сильні й слабкі сторони принца, яка нагода буде найкращою… і скільки в нас часу. Маємо дізнатись все до останньої дрібнички, бо на кону життя наших побратимів. Будемо ходити, слухати, дивитись… Ми взнаємо все, що можна взнати від найглухішої лісової хащі і до найпотаємнішого закутка королівського палацу! – таким був перший пункт нашого плану.

А проте, братися за його виконання сьогодні було надто пізно. Вечоріло, і хлопці думали, де б краще переночувати. У цьому питанні я повністю на них покладалась і взялася вирішити інше: принести зі сховку коштовності. Вони покоїлись під одним із каменів, якими так рясно обсипані береги Коралі. Я відшукала сховок і перемістила заповітний мішечок до наплічної сумки.

Та коли поверталась до хлопців, почула відчайдушний дівочий крик. Я метнулась на звук і побачила, як здоровий чолов’яга притиснув до землі маленьку постать, що з усіх сил намагалася вирватись і кричала на повен голос. Це була Беатріче.