Лада Лузіна - Меч і хрест

– не подарунок вам, а прокляття! Ви помрете перш, ніж ряба стане любою, а біль згорить у вогні, бо ваш порятунок лежить там, куди вам немає вороття…», – згадала Марійка слово в слово.

І неприємний осад піднявся й затопив нутро по самі груди.

Вони були – поганими. Поганими, й усе, хоч що б вони там собі напридумували! І бути поганими було дуже неприємно.

– «Бо той, хто стоїть між пітьмою та світлом, не може належати ні світлу, ні пітьмі», – закінчила Ковальова.

– Та-ак, – підвела сумний підсумок Чуб. Вона невпевнено памацала свого лоба і навіть спробувала його нахмурити, але тут же хворобливо ойкнула: – Боляче! Що в мене там?

– Увесь почервонів. – Марійка зняла рюкзак і, підпираючи коліном, вивудила з його надр маленьке люстерко.

Чуб похмуро оглянула своє обпалене чоло, почуваючи себе не так прокаженою, як підломленою неспростовним крахом свого прекрасного плану. Позаяк була з тих, хто, помираючи, думає зовсім не про свої страшні гріхи, а лише про те, як би відкрутитися й не померти.

– А ти казала, все вийде, – навіщось, мабуть, від безвиході, докорила їй Марійка.

Студентка поривчасто вирвала з кишені заготовлену шпаргалку із закляттям і відчайдушно зім’яла її в кулаці, шукаючи зацькованими очима урну.

– Знаєш, я часто плутаю передчуття своєї дупи з жаданням пригод на свою дупу, – покаянно визнала Землепотрясна. – А крім того, моя дупа – невиправна оптимістка. Так здорово все придумалося. Ось Муромець, ось закляття. Усе збіглося! – Вона акуратно торкнулася голови, що постраждала внаслідок невиправданого оптимізму протилежної частини тіла, і різко, нетерпляче махнула рукою, перебиваючи саму себе. – Стій, стій, стій! – учепившись у Марійчин кулак, Чуб почала нервово виколупувати з нього покарану шпору. – Подивися, там було ще щось! Про «зоровий образ». Можна воскресити людину за зоровим образом! Тобто за фотографією!

– Тільки Ілля Муромець забув знятися на «Кодак», – скорботно скривилася Ковальова.

– Картина, ти не розумієш, картина! – закричала Чуб, забуваючи враз про червоне і хворобливе тавро прокази на лобі. – Ось чому її намагалися знищити! За нею можна воскресити богатирів! Це ж не казки! Три богатирі були насправді!

– Існує версія, що були, – обтічно погодилася з нею Марійка.

– Плювати мені на ваші версії! Так сказав Васнецов! А йому я вірю. Він, сто відсотків, ходив у Лавру до свого Іллі!

Він писав його по-справжньому! Як Богоматір! Усе, я зараз же везу тебе до музею.

– А ти? – розгубилася Ковальова.

– А я – до Кирилівської!

– Навіщо?

– На те, що обряд ішов саме там! Там стоїть вівтар, біля якого його викликали. Там він жив, згідно з легендою. І, сто відсотків, повертати свою владу Ян прийде саме туди!

– Але Ян – не Ян, – заморгала очима Марійка.

– Але і не змій-жеретій – нормальна людина! Тобто не людина, але нормальний…

– Ти поранена!

– Я, звичайно, дівчинка уразлива, але тільки якщо впусти мене головою об підлогу! Усе інше я як-небудь переживу…

– Якщо ти підеш туди сама, то загинеш. Пророцтво збудеться!

– Ну і що? – прибрала національної пози руки в боки Чуб. – Воно так і так збудеться, що вже тепер? Пролетаріату нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів. А так просто я помирати не збираюся. Думаєш, я його боюся?! Та ніскілечки!

– Я – боюся! – закричала Марійка. – Я не зможу сама! Не покидай мене! Чому ми не можемо піти до музею разом?

– Тому, що інакше не встигнемо. – Дарина, примружившись, прискіпливо оглянула небо. – Треба розділитися.

– Але до дванадцятої ще сила-силенна часу, – палко засперечалася з нею Ковальова.

– Яка ж ти ще дитина, Марійко, – сумно посміхнулася Дарина Чуб. – Ти що, так і не в’їхала зі щитником? Це в казках усе починається о дванадцятій! А в реальному житті тільки Новий рік. Ніч, Марійко, починається тоді, коли стемніє… А темніти почне о 21.10. Дивися! – Чуб значущо показала на зблідле небо, – ще не сіре, але вже сутінкове, отож тому, хто дивився на нього, здавалось: у нього втомилися за день очі, – і констатувала: – Треба поспішати!

* * *

Проскочивши через територію Павловської лікарні, Дарина прикувала свій мопед до хвіртки. Вечоріло. Було ще видно, але світло вже набуло мертвотно і сірого відтінку помираючого. Самотня церква, що залишилася від найдавнішого монастиря Русі, здавалася безмовною й байдужою – непричетною ні до чого. І хоча Даринине відчуття реальності того, що відбувається, давно вже вичахло, сиротлива церква дванадцятого століття і «свій хлопець», що призначив їй зустріч о пів на дванадцяту біля входу до клубу, здалися їй зненацька занадто реальними, щоб їх боятись. І на мить вона злякалася, що тупо і з пафосом помилилася на їхній рахунок, і ніякого «Кінця світу» не буде! Тобто буде, але тільки по телевізору. І Змій, може, й жив тут за легендою, але Ян навряд чи живе в каналізації. І влада, замкнена в залитих бетоном печерах, як смерть Кощія в яйці, – така ж казка, як і сам Кощій.

А потім злякалася, що боялася даремно: Київ таки загине, і в неї є менше години, щоб зробити «те, не знаю що», здатне запобігти страшному неминучому…

А за секунду злякалася ще сильніше, бо хтось за її спиною уривчасто сказав:

– Не ходи туди!

Чуб різко обернулась і побачила Митю, що стояв за два кроки від неї.

– Що ти тут робиш? – ледве мовила вона, розгубившись від несподіванки і не розуміючи, як це він підійшов так нечутно?

– Не ходи туди, – повторив він. – Там вони.

Дарина мимохіть кинула погляд на «там» і, приголомшена, розтулила рота, бо водномить двері байдужливої церкви безшумно відхилились і, немов дочекавшись представлення Миті, звідти виринули двоє учасників: один у смугастій сорочці, інший – у червоній (!) вітрівці, одразу упізнані нею.

– Стійте! – бездумно закричала вона. – Як вас там! Кока! Олег!

Вони