Лада Лузіна - Меч і хрест
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Але треба якось знайти її, попередити, – захвилювалася Марійка.
– Пізно. Вона не захоче слухати вас! – виблискувала очима Беладонна.
– А Диявол? Змій? – блідо спитала студентка.
– Він буде з нею. А вона з ним…
– І що це означає? – сіпнулася Дарина.
– Це означає, – сказала Беладонна, ретельно вимовляючи кожен склад, – що сьогодні вночі загине Місто!
– Наше? – безглуздо перепитала Марійка.
– І ми? – безглуздо уточнила Дарина.
Кішка повернулася до принесеної нею рослини й неприязно струсонула спочатку передньою, потім задньою лапою, що котячою мовою жестів означало найвищу міру зневаги.
– Це щитник, – муркнула вона. – Я знайшла вам. Але пізно.
– ЩиТНиК? Це?! – Дарина, схилившись над непривабливою зеленою рослиною, зіщулилася так, ніби стала раптом безнадійно сліпою та короткозорою. – Це папороть?! Справжня? Але вона цвіте тільки опівночі! Одну секунду! А зараз…
– Нісенітниця! – пирхнула кішка. – Папороть – не будильник! Вона цвіте, коли дозріє… А зав’язується в дні сонцестояння.
– Але сонцестояння – сьогодні, на Купала! Так написано в книзі! – спростувала Дарина.
А Марійка кинулася до перекидного календаря на бюро довести безграмотній кішці їх правоту з цифрами в руках.
– «6 липня. Захід сонця 21.10. Тривалість дня 16.15», – прочитала вона і здивувалася, перейшовши на попередні сторінки: – Слухай, і справді не сьогодні! Найдовші дні в червні! 21-го і 22-го тривалість 16.27. Може, зі стилями наплутали… Чи у наших предків не було секундоміра, і вони визначили приблизно. Трохи помилилися.
– І за тисячу років ніхто не додумався їх поправити? – застогнала Землепотрясна. – Чорт, нікому вірити не можна!
Ніколи не зрозумієш, де у вас казка, а де історія. Усі твої історики – лохи! І ти теж! Це у вас називається наука!
– Зжуйте щитник, – похмуро запропонувала Беладонна. – Тільки це вам не допоможе.
Пуфик жалібно занявчала, притискаючись до Дарининих ніг.
– Ось тобі й кінець світу о 21.10! – заплакала в унісон із нею Дарина. – Одна радість, я його таки побачу! Тільки я – не Арнольд Шварценеґґер. А Диявол – не Робін Танні…
– Щоб перемогти його, треба бути справжнім богатирем. Муромцем, – сумно закінчила Марійка, подумки оплакуючи свою погибель у розквіті літ.
– Що-що? – Чуб жахливо скривилася, судомно торкнулася свого носа і, зробивши божевільне коло очима, схопилася з місця: – Не пхикай, Пуфику, матуся всіх урятує! Збирайся, Масяню! Швидше! Та папірці, папірці свої не забудь! Ту, про воскресіння з праху…
– Навіщо? – остовпіла Марійка й раптом зворушено зрозуміла неймовірний намір Дарини. – Ти хочеш воскресити Іллю?! О Боже! Ні!
– Так! – відчайдушно сказала Чуб. – Я дупою відчуваю – все вийде! Позаяк вже ми до минулого ввійшли… Довірся мені! Та й що нам іще залишається?! Тут або пан, або пропав! – Дарина розлючено схопилася за мітлу з двома сідлами.
І Марійці не залишалося нічого, крім як довіритися Дарининій дупі.
* * *Проїжджаючи парадний вхід Свято-Печерської лаври, на воротях якого ще сьогодні вранці знайшли мертвого Миколу Петровича, Марійка відчула миттєвий напад тупого болю.
Ворота зникли за поворотом, але в підшлунковій залишився неприємний, несформульований осад – відчуття якоїсь прихованої неправильності того, що відбувається, народжене, втім, цілком можливо, невигубною гіркотою розжованого і сяк-так проковтнутого щитника, вживаючи який Марійка відчувала себе повною ідіоткою.
Мопед пригальмував біля воріт до ближніх печер. Наїзниці спішилися. Дарина хутчіше, Марійка дратівливо повільно.
– Де Ілля лежить? – діловито спитала Чуб, спираючись на мітлу. – Ти знаєш?
– Не можна йти до Лаври з мітлою, – дивлячись на неї спідлоба, відповіла Марійка.
– А що, я її тут покину? Поцуплять же!
– Не можна. Це Лавра!
І тієї ж миті несформульована й гірка неправильність стала усвідомленою й тому ще неприємнішою.
Не можна прибивати людей на Святу Браму! Не можна йти з відьмацькою мітлою на Святу землю! Не можна воскрешати чаклунськими закляттями мощі преподобного…
Не можна – і все!
Погано. Нехай навіть загине Місто!
– Ходімо! Не гальмуй.
Не чекаючи її, Дарина попрямувала в бік воріт бадьорою пружинистою ходою.
– Мамо, що мені робити? Що мені робити, мамо? – несамовито прошепотіла про себе Марійка. – Скажіть…»
Вона інстинктивно відстрибнула вбік, закричавши.
Порівнявшись із білими ворітьми, Чуб раптом відсахнулася назад, мовби ошпарена окропом, із криком хапаючись за чоло обома руками.
Мітла зі стуком упала на асфальт.
Дарина вила, нахиливши голову:
– и-и-и-и-и-и-и-и-и!
– Що? Що? – кинулася до неї напарниця, намагаючись заглянути тій в обличчя.
– Пече! Обпекло… – промимрила та, хворобливо гаркавлячи. Вона злегка розсунула долоні, і в щілині, що утворилася, Марійка побачила червоно-рожеву смужку її лоба.
Лоб був обпечений! Ошпарений!
Позначений розжареним клеймом: ВІДЬМА!
«Ні!»
Боячись повірити, Марійка істерично подивилася на дорогу в печери, що бігла вниз, доступну й відкриту всім бажаючим, намагаючись розгледіти там невидиму й непереборну перешкоду, поставлену лише для них.
Зачекавши, вона рушила туди, виставивши руку з переляканим вказівним пальцем.
– Стій! – гірко гаркнула Чуб. – Не потрібно! Третє правило дідуся пам’ятаєш? У мого дідуся, в книжці? Відьма не може ввійти до церкви!
– Але ми не відьми, ми – Києвиці… – розгублено пробубоніла Ковальова.
– Ні, Марійко, відьми, – жалібно проскиглила Дарина, як і раніше, упираючись у долоні чолом. – Усе. Нам туди шлях заборонений.
– «Моє Місто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч і хрест», після закриття браузера.
