Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

я схиляю тебе до байдужості. Навпаки, чого слід боятися, те відхиляй від себе; що розумом можеш передбачити, те передбачуй; що здатне пошкодити тобі, те май на оці й задовго перед тим, ніж могло б воно трапитися, відверни від себе. Тут чимало тобі допоможе впевненість, а також витривалий, загартований за всіх випробувань дух. Від фортуни вберегти себе може лише той, хто спроможний її перенести: у спокійній душі їй не зчинити сум'яття. Але нічого немає ні жалюгіднішого, ні безглуздішого, ніж боятися напереді Що то за божевілля - випереджувати своє нещастя! Врешті, аби стисліше подати, що думаю, і виразніше описати тобі тих метушливих, обтяжливих для себе самих людей, таких же нетерплячих у бідах, як і перед ними, скажу: хто страждає раніше, ніж треба, той страждає більше, ніж треба. Ця ж сама слабість, яка не дозволяла такому чекати на біль, не дозволяє йому й оцінити той біль належно. Ця ж сама непоміркованість вимальовує перед ним щастя, яке триватиме вічно, а набутки - не тільки постійними, але й дедалі вагомішими,- от він і забуває про те колесо, на якому обертаються людські долі, сподівається, що липі його одного втішатимуть постійністю всі випадкові успіхи. Прекрасно, на мій погляд, сказав Метродор у тому листі, яким він звертається до сестри, що втратила незвичайно обдарованого сина: «Смертним є всяке благо смертних». Він говорить про ті блага, яких усі домагаються, бо справжнє благо - мудрість, доброчесність - не вмирає: воно певне й непроминальне. Ось воно - єдине безсмертне благо, що випало на долю смертним. Але люди настільки зухвалі, настільки забувають, куди вони йдуть, куди, мов бистриною, відносить їх кожен день, що дивуються кожній своїй втраті, дарма що котроїсь днини їм доведеться втратити все нараз. Усе, що тебе записує в господарі,- у тебе, але не твоє: чи може в немічного бути щось міцне, у крихкотілого - вічне й незламне? Гинути і втрачати однаково необхідно. І власне у тому, якщо зрозуміємо цю необхідність,- наша розрада. Спокійно споглядай на все, що відходить від тебе, бо й тобі доведеться відійти.

Чим же можемо зарадити собі в тих утратах? А тим, що триматимемо втрачене в пам'яті, не дозволимо, щоб разом з ним пропав і плід, який ми отримали від нього. Чим володіємо, те може бути відібраним, чим володіли, того вже не відбереш ніколи. Вельми невдячний той, хто, втративши, вже не почувається зобов'язаним за отримане. Випадок може відібрати нам будь-що, але при нас залишається користь, яку приносило втрачене; ми ж і її занапащаємо несправедливістю наших нарікань.

Скажи собі: «З усього того, що видається жахливим, нема нічого нездоланного. Багато людей вже перемогли щось одне: Муцій - вогонь, Регул - хрест, Сократ - отруту, Рутілій - вигнання, Катон - смерть од меча; треба ж і нам що-небудь перемогти! А ще скільки людей зуміло зневажити те, що приваблює юрбу подобою краси і щастя! Фабріцій(2), будучи вождем, відкинув багатства, будучи цензором,- засудив їх. Туберон визнав, що вбогість гідна і його, і Капітолію, коли, користуючись на громадській учті глиняним посудом, показав, що людина повинна задовольнятися тим, чим усе ще послуговуються боги. Батько Секстій, покликаний від народження займатись державними справами, не прийняв від божественного Юлія(3) тоги з широкою лямівкою, бо розумів: усе подароване може бути відібране. Спроможімось і ми на якийсь небуденний вчинок! Будьмо й ми серед зразків! Чому занепадаємо духом? Чому зне-вірюємось? Що можна було звершити колись, те й нині може бути звершене. Тільки очистімо душу і йдімо вслід за природою, бо хто відхилиться від неї, той мусить жадати, мусить боятися, мусить слугувати випадковим речам. Ще можна повернутись на просту дорогу, ще можна відновити колишню цілісність. Відновімо ж її, аби могти стерпіти біль, хоч би в який спосіб ввірвався він у наше тіло, аби могти сказати фортуні: «Ти маєш справу з мужем. Хочеш перемогти - шукай собі когось іншого!»(4)

Такими й подібними бесідами пом'якшується дошкульність болячки, і я, далебі, зичу йому, щоб вона втихомирилась, щоб або загоїлась, або залишилась, якою є тепер, і старілася разом з ним. А втім, я спокійний щодо нього; йдеться радше про нашу шкоду, у нас же смерть може забрати такого незвичайного старця! Бо сам він сповнений прожитим і, якщо й жадає якоїсь додачі, то не з огляду на себе, а лише з огляду на тих, кому він корисний. Вже тим самим, що живе, він виказує нам свою щедрість. Інший давно поклав би край тим мукам. Він же вважає однаково ганебним як утечу від смерті, так і втечу в лоно смерті.- «То як це? Не відійде з життя, навіть коли обставини схилять до того?» - Чому ж ні,- якщо вже нікому не зможе бути корисний, якщо, окрім свого страждання, нічим уже не зможе займатися? Ось що значить, мій Луцілію, вчитись філософії у самій дії і вправлятись у ній на справжніх зразках: бачити, яку мужність виявляє розважна людина супроти смерті, коли та підступає, і супроти болю, коли він пригнічує! Як треба діяти, мусимо вчитись у того, хто діє. Досі ми пускали в хід лише докази: чи хтось може протистояти стражданням, чи близька смерть може поставити на коліна й сильного духом? Але що тут слова? Гляньмо, як це відбувається в дійсності! Ні смерть не робить його хоробрішим проти болю, ані біль - проти смерті: покладаючись тільки на себе, він протистоїть і одному, і другому. Бо ж ні надія на смерть не додає йому витривалості у стражданнях, ані відраза до страждань не заохочує його до смерті. їх він терпить, її - очікує.

Бувай здоров!

ЛИСТ XCIX

Сенека вітає свого Луцілія!

Надсилаю тобі листа, якого я написав Марул-лові(1), коли він утратив свого маленького сина і - йшла чутка - не по-чоловічому ту втрату переносив. У тому листі я не тримався свого звичаю - не вважав за потрібне м'яко промовляти до того, хто заслуговує радше дорікання, ніж розради. До людини пригніченої, яка важко переносить велику рану, варто бути поблажливішим, аби вона могла насититись або принаймні вилити зі сльозами перший натиск болю; хто ж поклав собі побиватися, тих слід тут же осмикнути, повчити їх, що й у сльозах буває чимала доля глупоти.

Чекаєш розради? Прийми докори! Надто вразливо ти переносиш смерть сина. А що б ти робив, утративши приятеля? Відійшов із життя