Ю. Несбе - Леопард

Тож, полишаючи окружну в’язницю в Осло, куди напередодні перевели Сигурда Олтмана, Крон навіть знайшов і в цій винятковій справі нові можливості. Повернувшись в офіс, найперше зателефонував Мікаелю Бельману. Досі вони якось зустрілися раз, певна річ, з приводу убивства, але Юхан Крон уже тоді збагнув, що то за один — головний комісар. Хижак хижака бачить здалеку. Тож Крон цілком розумів, як почувається Бельман після сьогоднішніх газетних заголовків про арешт, який здійснив ленсман.

— Бельман слухає.

— Це Юхан Крон. Пам’ятаєте такого? Ми вже якось зустрічались.

— Доброго дня, Кроне. — Тон був офіційний, але не відсторонений.

— День справді добрий? Як воно почуватися, коли тебе обскакують просто на фінішній прямій?

Коротка пауза.

— Що вам треба, Кроне? — зі стриманою люттю.

І Юхан Крон збагнув, що справа вигорить.

Харрі та Сестреня мовчки сиділи біля батькового ліжка у Державній лікарні. У палаті на двох тумбочках обабіч ліжка останніми днями почали з’являтися квіти. Харрі підійшов до букетів і почитав візитівки. На одній було написано: «Любому, любому Улаву», підписано — «твоя Ліса». Харрі ніколи й слова не чув ні про яку Лісу й навіть не припускав, що в батьковому житті можуть існувати інші жінки, окрім матері. Решта візитівок були від колег та сусідів. Мабуть, дізнались, що наближається невідворотне. Хоча розуміють, що вже не зустрінуться, але все ’дно присилають ці квіти з солодкавим запахом, ніби спокутуючи провину за те, що так і не знайшли часу, щоб його провідати. Харрі дивився на квіти, що товпились коло ліжка, мов ті грифи, що кружляють навколо людини, яка конає. Важко схилені голови на тонких шиях стеблин. Із червоними та жовтими дзьобами.

— Харрі, тут не можна користуватися мобільним! — суворо прошепотіла Сестреня.

Харрі витяг телефон і глянув на дисплей.

— Даруй, Сестреня, але це важливо.

Катрина Братт умить включилася до справи.

— Безсумнівно, Лейке неодноразово приїздив до Устаусета та на околиці, — мовила вона. — Останніми роками він кілька разів купував квитки на потяг через Інтернет, платив за пальне на заправці у Єйлу. І продукти здебільшого купував в Устаусеті. А найприкметніше — зберігся рахунок за будівельні матеріали, теж в Єйлу.

— Будматеріали?

— Еге ж. Я передивилася перелік. Дошки, цвяхи, інструменти, сталевий дріт, піноблоки, цемент. Більш як на тридцять тисяч крон загалом. Але цьому рахунку вже чотири роки.

— Ти ж міркуєш так, як і я?

— Що він облаштував собі там, у горах, невеличкий примурок чи прихаток абощо?

— Жодної будівлі, до якої можна зробити примурок, на його ім’я не зареєстровано, ми перевіряли. Але ти ж не купуватимеш продукти, якщо зупинятимешся у готелі чи у туристичній хатинці? Гадаю, Тоні незаконно облаштував собі невеличку дачку десь поблизу Національного парку, про яку, за його власними словами, давно мріяв. Певна річ, вона чудово схована у місцевості, чужий не знайде. Місце, де б йому не набридали. Але ж де? — Харрі раптом збагнув, що він підхопився і крокує лікарняною палатою туди-сюди.

— …Аби ж знаття! — мовила Катрина Братт.

— Стривай! Якої пори року він усе це придбав?

— Зараз… У рахунку зазначено… шосте липня.

— Якщо ти прагнеш приховати хатинку, вона має розташовуватись подалі від шляху, схована від сторонніх очей. Кажеш, сталевий дріт?

— Так. І маю здогад навіщо. Коли у шістдесятих бергенці зводили хатинки в Устаусеті на белебнях, які найдужче продуває вітром, вони часто закріплювали будівлі сталевим дротом.

— Отже, хатинка Лейке має розташовуватись на белебні, де добре продуває вітром, і саме туди він мав завезти будматеріалів на тридцять тисяч крон. Але як це зробити, коли стоїть літо, снігу немає, а отже, снігохід не стане у нагоді?

— Коні? Джип?

— Через річки, болота, до нагір’я? Ну, давай, міркуй!

— Гадки не маю…

— А я маю. Бачив на фото. Бувай!

— Зажди.

— Що?

— Ти просив перевірити, що поробляв Утму в останні дні життя. У віртуальному світі він наслідив небагато, але кілька разів телефонував. Одним з останніх був дзвінок до Аслака Кронглі. Схоже, йому відповів автовідповідач. А останній дзвінок з його телефону був у SAS. Згодом я перевірила у їхніх розрахункових системах. Він замовив квиток на літак до Копенгагена.

— Гм. Він не схожий на людину, що полюбляє подорожувати.

— Так. Щоправда, паспорт у нього таки був, хоч за останні двадцять п’ять років він не значиться у жодній системі з продажу квитків.

— Себто людина, яка майже не відходила від власної оселі, раптом прагне полетіти у Копенгаген? До речі, коли він мав летіти?

— Вчора.

— О’кей. Дякую.

Поклавши слухавку, Харрі схопив пальто й кинувся до дверей. Але озирнувся. На гарну жінку, себто на сестру. Він хотів спитати, як вона живе там без нього? Але вчасно схаменувся і не поставив такого ідіотського питання. Коли це вона без нього не давала собі ради?

— Бувай, — сказав він.

Єнс Рат стояв розгублений. Спина під піджаком та сорочкою змокріла. Бо щойно йому зателефонували в офіс і повідомили, що до нього завітала поліція. Кілька років тому він мав неприємності з відділом розслідування економічних злочинів, але наразі справа закрита. Утім, щойно помітивши поліцейське авто, Єнс Рат відчув, що його кинуло в піт і він котився градом. Невисокий Рат дивився на поліцейського, що підіймався сходами йому назустріч. Зупинився, вивищуючись над Ратом, твердо й швидко потиснув йому руку.

— Харрі Холе, відділ розсліду… Крипос. Я прийшов з приводу Тоні Лейке.

— Є щось нове?

— Може, сядемо, Рате?

Вони всілися на стільці в стилі Корбуз’є, і Рат зробив непомітний знак Венке за стійкою: кави не треба, бо кавою частували, коли приходили інвестори.

— Нам треба, аби ви показали, де його хатинка у горах, — мовив поліцейський.

— Хатинка?

— Бачу, ви відмінили частування кавою, Рате. Але то пусте, бо у мене так само обмаль часу, як і у вас. Я знаю, що вашу справу у відділі розслідування економічних злочинів закрито. Але варто мені зателефонувати, і її знову відкриють. Сумніваюся, що вони й цього разу щось знайдуть, але обіцяю, що вони вимагатимуть, щоб ви показали документацію…

Рат заплющив очі.

— Святий Боже!

— …яка забере у вас набагато більше часу, ніж знадобилося, щоб звести хатинку у горах для вашого колеги, товариша й друга віддавна Тоні Лейке. То як?

Єдиний талант Єнса Рата полягав у тім, що він міг блискавично визначити, що для нього найгірше. На це йому знадобилося не більше секунди.

— Гаразд…

— Поїдемо завтра о дев’ятій.

— Як?..

— Так само, як ви завозили туди матеріали. Гвинтокрилом. — Поліцейський підвівся.

— Лише одне питання! Тоні завжди ретельно пильнував, щоб жодна жива душа