Петер Енглунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Корде жахається реакції людей: «За якихось п'ятдесят метрів від катастрофи люди продовжують купувати і продавати, кохати й працювати, їсти і пити». У Страсну п'ятницю снаряд влучив у церкву на площі Сен-Жерве, просто під час богослужіння; усередині було безліч люду, усі молилися про загиблих у важких боях минулих тижнів. Дах обвалився, і сімдесят п'ятеро людей загинули на місці. (Зазвичай випадкові вибухи призводили до значно менших жертв. Часто миналося без жертв[277].) Коли це сталося, Корде перебував у метро, але потім він вийшов на станції «Мадлен», і незнайома жінка розповіла йому про подію. «Кілька молодих людей, які сиділи на балюстраді біля входу в метро, зареготали».

Цього дня Корде зайшов до кав'ярні. За столом сиділи четверо чоловіків і грали в карти, коментуючи бомбардування останніх днів.

Я ходжу трефами… Там було чотирнадцять убитих… Я йду з козиря… І сорок поранених… Чирви!.. І жінки теж… Козир! Козир і піки!

194

Четвер, 23 травня 1918 року

Харві Кушинг купує в Лондоні цукор

Шпиталь розташований у будинку номер 10 на Карлтон-Хаус-Террас, зовсім поряд з Пелл-Мелл, з видом на Сент-Джеймский парк. Місцезнаходження у фешенебельному кварталі свідчить про те, що шпиталь — приватний заклад, призначений тільки для поранених офіцерів, заснований англійською аристократкою, в цьому випадку — леді Рідлі[278]. Кушинг прийшов сюди відвідати знайомого, пілота Міккі Белл-Ірвінга, який тут лікується.

Кушинг прибув до Лондона з офіційним дорученням. Він має зустрітися з деякими високопоставленими чинами британської військово-медичної служби і обговорити з ними перспективи співпраці в галузі неврології. Він зовсім не шкодує про те, що змушений був залишити Булонь-сюр-Мер. Другий весняний наступ німців у Фландрії вже виснажився, і на фронті запанувало тривожне затишшя. Однак німецькі авіанальоти тривали з неослабною силою. Ясної місячної ночі, напередодні від'їзду Кушинга до Англії, Булонь-сюр-Мер зазнав запеклого бомбардування.

Лондон викликав у Кушинга змішані почуття.

Незважаючи на кінець травня, місто сіре, сумне. Містом тиняються чимало інвалідів. Усі мріють про мир. На загальну думку, якби США не вплуталися у війну, вона вже завершилася б. Але люди стали відкритішими, від горезвісної британської манірності не залишилося й сліду, навіть на вулиці або в метро до Кушинга часто підходять перехожі, вочевидь приваблені його американською формою, дружно пропонують йому свою допомогу або починають пояснювати речі, що насправді не вимагали пояснення.

У Лондоні відчувався брак продовольства, насамперед цукру та олії. Кушинг зазначив, що в готелі вранці за сніданком йому подали французьку булочку з двома крихітними шматочками неапетитного маргарину, а до кави бракувало цукру. У магазині для американських військових він зміг купити кілограм цукру всього за кілька пенсів. Свою покупку він сховав у коробку з-під сигарет «Fatima’s» і передав її знайомому англійцеві. Усе можна купити, були б гроші та зв’язки. Кушинг не помічав, щоб здоров'я містян погіршилося. Люди менше їдять і більше ходять пішки, і «їхні мізки тільки здоровішають від цього».

Кушинг увійшов до палати, де лежав пілот. Міккі постраждав не в бою: він вправлявся, освоюючи фігури вищого пілотажу. Він здійснив у повітрі вже багато петель і бочок, як раптом одне крило тріснуло, і літак почав падати вниз з висоти близько 1500 метрів. Дивовижним чином пілот вижив, але отримав серйозні поранення. Лікарі були змушені ампутувати йому ногу.

Міккі сидить на ліжку, обхопивши руками культю. У нього жахливі фантомні болі, і він накачаний наркотиками. Проте він привітний і люб'язний зі своїм гостем, як завжди. Лише за деякий час американець починає розуміти, що людина в ліжку не впізнає його. Пізніше Кушинг з гіркотою занотує у своєму щоденнику: «Тепер це просто шматок людської плоті, охоплений болем. Краще б він відразу помер».

195

Четвер, 30 травня 1918 року

Рене Арно знаходить свій полк під Вілле-Котре

Чотири дні тому у Арно завершилася відпустка, і він повертається новоспеченим капітаном з Парижа в свій полк, у свою роту. Але легко сказати повертається: полк переведений на південь, ближче до місця нового німецького прориву на фронті. Кілька днів тому почалася третя фаза весняного наступу німців, цього разу це був масований штурм — прорив через старі, спустошені поля битви навколо Шемен-де-Дам. І знову в німців значні успіхи. Вони в полонили 50 тисяч чоловік і захопили 800 гармат, стрімко просуваючись уперед до Марни, лише за 90 кілометрів від Парижа.

Три дні поспіль Арно здійснював одну й ту саму процедуру. Уранці він залишав Париж потягом, що йде до останнього місця призначення його полку, де дізнавався, що полк уже перекинутий далі, і по обіді повертався до Парижа. Для нього було очевидно, що вище армійське керівництво не розуміє, що відбувається насправді, і завдяки нескінченним рокіровкам намагається стягнути всі резерви для контрнаступу[279].

Доїхавши цього дня нарешті до місця призначення, він почув, що полк стоїть під Вілле-Котре. Останній відрізок шляху він подолав на фургоні м'ясника. Арно з іронією описує своє становище.

196

Понеділок, 3 червня 1918 року

Рене Арно командує наступом під Маслуа

Він раптово прокинувся від сну. Навколо нього — дерева, а поруч — Робін, його лейтенант. «Вони бомблять нас!» Усюди вибухають німецькі 77-міліметрові снаряди. Короткий, різкий тріск. Вони із залишками роти спішно залишають гайок, у якому провели ніч. Біжать до якихось будинків, що метрів за сто від них. На щастя, багато ворожих снарядів не розірвалися — таке відбувається тепер дедалі частіше.

У підвалі будинку він знаходить командира батальйону, який обороняє цю ділянку. Арно і його рота, власне кажучи, прибули змінити роту з іншого батальйону, навіть з іншої дивізії. Проте вночі вони заблукали і тепер не знають, куди їм прямувати. На них знову чекають оборонні бої.

У нього склалося враження, що французька армія діє «навдивовижу суперечливо, то начебто втрачаючи контроль над ситуацією, то знову знаходячи його». Очевидні ознаки кризи. На дорогах можна було зустріти солдатів, «які відбилися від своїх полків», — зазвичай він чув це формулювання. Гостро