Дафна дю Мор'є - Ребекка

проте ми їх не помічали. Ми не спілкувалися й не гукали одне одного, оскільки вітер і відстань заглушили б наші голоси. Натомість ми дивилися одне одному в очі, чекаючи, доки корабель не відчалить від краю пристані. Февелл, місіс Денверз, полковник Джуліан, Френк із аркушем паперу в руці — у цю мить ми про всіх них забули. Ця зависла між двома секундами дещиця часу була незайманою, вона належала лише нам. Та коли ця мить минула, Максим відвернувся й простягнув руку до Френка.

— Молодець! — сказав він. — Яка там адреса?

— Це десь поблизу Барнета, на північ від Лондона, — відказав Френк, передаючи Максимові аркуш паперу. — Однак там немає телефону. Ми не зможемо подзвонити.

— Добра робота, Кроулі, — похвалив полковник Джуліан. — І ви також дуже допомогли, місіс Денверз. Можливо, тепер ви зможете нам щось пояснити?

Місіс Денверз похитала головою.

— Місіс де Вінтер ніколи не зверталася до лікарів. Як і всі люди з міцним здоров’ям, вона їх зневажала. Лишень одного разу, коли вона розтягнула зап’ясток, до нас приїздив із Керріта доктор Філліпс. Я ніколи не чула, щоб вона говорила про цього доктора Бейкера, у моїй присутності вона ніколи не згадувала його імені.

— Кажу вам, це який-небудь косметолог, — мовив Февелл. — Яка, в біса, різниця, хто він? Якби це було важливо, Денні б про нього знала. Швидше за все, який-небудь дурисвіт, котрий винайшов новий спосіб висвітлювання волосся або відбілювання шкіри, а Ребекка, мабуть, дізналася його адресу від перукаря того ж ранку й просто з цікавості поїхала до нього після ланчу.

— Ні, — заперечив Френк. — Тут ви помиляєтесь. Бейкер — не шарлатан. Нічний швейцар із М’юзеум 0488 сказав, що він був вельми знаним жіночим лікарем.

— Гм… — пощипуючи вуса, протягнув полковник Джуліан. — Вочевидь, із нею щось було негаразд. Але дуже дивно, що вона нікому й словом про це не обмовилась, ба навіть вам, місіс Денверз.

— Вона була занадто худою, — мовив Февелл. — Я їй про це говорив, але вона лише сміялась. Казала, що це їй личить. Гадаю, вона, як і всі жінки, морила себе дієтою. Можливо, вона їздила до цього Бейкера, щоб він порадив їй нову дієту.

— Місіс Денверз, як ви вважаєте, це можливо? — поцікавився полковник Джуліан.

Місіс Денверз повільно похитала головою. Схоже, вона була приголомшена й збита з пантелику цією неочікуваною новиною.

— Я не розумію, — проказала вона. — Я нічого не розумію. Бейкер. Доктор Бейкер. Чому вона не розповіла про це мені? Чому вона це від мене приховувала? Вона ж усім зі мною ділилась.

— Можливо, вона не хотіла, щоб ви переймались, — сказав полковник. — У мене немає сумнівів у тому, що вона записалась до Бейкера на прийом, побачилась із ним, а тоді, приїхавши ввечері додому, збиралась вам про це розповісти.

— І ця записка, — раптом вигукнула місіс Денверз. — Записка, у якій вона написала містеру Февеллу: «Я маю тобі дещо повідомити. Нам треба побачитися». Вона збиралася розповісти йому також?

— Атож, — повільно промовив Февелл. — Ми забули про записку.

Він знову дістав її з кишені й зачитав нам уголос: «Я маю тобі дещо сказати й хочу якомога швидше з тобою побачитися. Ребекка».

— Так, безсумнівно, — підтвердив полковник Джуліан, звертаючись до Максима. — Я готовий закластися хоч на тисячу фунтів. Вона збиралася повідомити Февеллу те, що їй сказав цей доктор Бейкер.

— Думаю, зрештою, ви маєте рацію, — сказав Февелл. — Схоже, записка і прийом у лікаря якось між собою пов’язані. Але що все це, в біса, означає? Хотів би я знати, що з нею трапилося.

Відповідь була в них під носом, однак вони її не помічали. Вони стояли, дивилися одне на одного й нічого не розуміли. Я не насмілювалась на них поглянути. Не насмілювалась навіть поворухнутись, аби не виказати, що мені про все відомо. Максим мовчав. Він знову відійшов до вікна й визирав у тихий, темний, заціпенілий сад. Дощ нарешті припинився, але з листви та жолоба над вікном досі крапала вода.

— Перевірити доволі просто, — мовив Френк. — Ось теперішня адреса цього лікаря. Я можу написати йому листа й запитати, чи пам’ятає він, як торік приймав у себе місіс де Вінтер.

— Не думаю, що він відгукнеться, — заперечив полковник Джуліан. — У медиків існує своя професійна етика. Розумієте, усі такі прийоми — конфіденційні. Ми могли б щось від нього дізнатись лише в тому разі, якби де Вінтер побачився з ним, поговорив віч-на-віч і пояснив, які в нас склалися обставини. Де Вінтере, що ви на це скажете?

Максим відвернувся від вікна.

— Я готовий зробити все, що ви вважаєте за необхідне, — тихо відповів він.

— Що завгодно, аби лише виграти час, га? — сказав Февелл. — За добу можна багато чого встигнути, чи не так? Сісти на потяг, відплисти на кораблі, відлетіти в літаку.

Я помітила, як місіс Денверз перевела свій гострий погляд із Февелла на Максима, і вперше зрозуміла, що вона й гадки не мала про Февеллове звинувачення. Урешті-решт вона почала здогадуватись. Я побачила це з виразу її обличчя. Спершу воно виражало сумнів, затим — суміш здивування й ненависті, і кінець кінцем — переконаність. Її довгі худорляві руки знову конвульсивно вчепились у сукню, місіс Денверз облизала язиком губи. Вона продовжувала свердлити поглядом Максима й ні на мить не зводила з нього очей. «Уже запізно, — подумала я. — Вона вже нічого не в змозі нам заподіяти. Лихо вже сталося. Тепер уже неважливо, що вона нам скаже або зробить. Лихо вже сталося. Вона більше не в змозі нам нашкодити». Максим не звертав на неї уваги, а навіть якщо й зауважив її погляд, то не давав узнаки. Він розмовляв із полковником Джуліаном.

— Що ви пропонуєте? — запитав полковника Максим. — Думаєте, мені краще поїхати в Барнет за цією адресою вранці? Я можу надіслати Бейкеру телеграму, щоб він на мене чекав.

— Сам він не поїде, — посміюючись, сказав Февелл. — Я маю право на цьому наполягати, хіба ні? Нехай його супроводить туди інспектор Велч. Тоді я не заперечуватиму.

Якби ж тільки місіс Денверз не дивилась так на Максима! Тепер уже й Френк помітив її погляд. Спантеличений, він із тривогою