Дафна дю Мор'є - Ребекка

спостерігав за нею. Я бачила, як він ще раз зиркнув на папірець із адресою доктора Бейкера, який тримав у руках. Після того Кроулі подивився на Максима. Схоже, саме тоді у свідомість Френка почала закрадатися неясна здогадка про справдешній стан речей, оскільки він жахливо зблід і поклав аркуш паперу на стіл.

— Не думаю, що є необхідність залучати до цієї справи інспектора Велча… поки що, — сказав полковник Джуліан.

Його голос звучав інакше, суворіше. Мені не сподобалось, як він вимовив «поки що». Навіщо він узагалі так сказав? Мені це не сподобалось.

— Якщо де Вінтера супроводжуватиму я, увесь час перебуватиму поруч і привезу його назад, це вас задовольнить? — запитав полковник.

Февелл подивився спершу на Максима, а тоді — на полковника Джуліана. У нього був потворний вираз обличчя, він щось прораховував, і в його світло-блакитних очах сяяв переможний блиск.

— Так, — повільно промовив він. — Так, думаю, так. Однак ви ж не заперечуватимете, щоб я, про всяк випадок, поїхав разом із вами?

— Ні, — відповів полковник Джуліан, — на жаль, гадаю, ви маєте на це право. Однак якщо ви поїдете, то я маю право вимагати, щоб ви були у тверезому стані.

— Не переймайтеся, — усміхаючись, мовив Февелл. — Я буду тверезий. Тверезий, мов той суддя, що не мине й трьох місяців, як зачитає Максові вирок. Думаю, урешті-решт цей доктор Бейкер підтвердить мої слова.

Він по черзі поглянув на кожного з нас і зареготав. Схоже, нарешті Февелл також зрозумів важливість цього візиту до лікаря.

— То о котрій годині ми завтра вранці вирушаємо? — запитав він.

Полковник Джуліан подивився на Максима.

— О котрій ви зможете бути готові найраніше?

— О котрій скажете, — відповів Максим.

— Як щодо дев’ятої?

— Гаразд. Тоді о дев’ятій.

— А як ми можемо бути впевнені, що він не втече звідси вночі? — поцікавився Февелл. — Йому достатньо лиш зайти в гараж і сісти в машину.

— Мого слова для вас недостатньо? — запитав Максим, розвернувшись до полковника Джуліана.

І вперше за весь час я помітила, що полковник завагався. Я побачила, як він поглянув на Френка. Обличчя Максима почервоніло. Я помітила, як на його лобі запульсувала крихітна жилка.

— Місіс Денверз, — повільно проказав він, — коли ми з місіс де Вінтер ляжемо сьогодні спати, чи не могли б ви зачинити двері нашої спальні ззовні? А вранці розбудити нас о сьомій?

— Слухаюсь, сер, — відповіла місіс Денверз.

Вона досі не зводила з нього очей, її пальці так само стискали поділ сукні.

— Добре, — різко сказав полковник. — Думаю, сьогодні нам більше немає чого обговорювати. Уранці я буду тут рівно о дев’ятій. У вас знайдеться для мене місце в машині, де Вінтере?

— Так, — відказав Максим.

— А Февелл поїде услід за нами на своїй?

— Сидітиму у вас на хвості, шановний, прямо у вас на хвості, — запевнив його Февелл.

Полковник Джуліан підійшов і потис мені руку.

— Добраніч, — сказав він. — Вам добре відомо, що я з приводу всього цього відчуваю, тож мені не варто вам щось пояснювати. Якщо вдасться, вкладіть свого чоловіка спати якомога раніше. На нас чекає довгий день.

Якусь мить полковник ще потримав мене за руку, а тоді відвернувся. Мене здивувало, що він уникав поглянути мені у вічі. Полковник Джуліан увесь час дивився на моє підборіддя. Коли він виходив, Френк притримав для нього двері.

Февелл нахилився над столом і наповнив свій портсигар цигарками з коробки.

— Припускаю, що на вечерю мене не запросять? — сказав він.

Ніхто не відповів.

Февелл закурив одну з цигарок і видихнув у повітря хмару диму.

— А це означає тихий вечір у придорожньому трактирі з косоокою шинкаркою, — мовив він. — Ох і нічка ж у мене попереду! Утім не зважайте — я з нетерпінням чекатиму на завтра. Добраніч, старенька Денні! Не забудь зачинити містера де Вінтера на ключ!

Февелл підійшов до мене й простягнув руку. Я ж, мов дурна дитина, сховала свої руки за спину. Він зареготав і вклонився.

— Як прикро, — проказав Февелл, — коли такий мерзотник, як я, приходить і все псує, чи не так? Не переймайтесь, це дрібниці порівняно з тим, що ви відчуєте, коли на сторінках жовтої преси з’явиться історія вашого життя під заголовками на кшталт «Від Монте-Карло до Мендерлея. Пригоди юної дівчини, що вийшла заміж за вбивцю». Сподіваюсь, наступного разу вам пощастить більше.

Февелл посунув бібліотекою до дверей, махаючи Максиму, котрий стояв біля вікна, рукою.

— На все добре, старий, — сказав він. — Приємних снів. Спробуй отримати від ночі за зачиненими дверима якомога більше!

Февелл озирнувся й засміявся до мене, і лише тоді вийшов із бібліотеки. Місіс Денверз рушила вслід за ним. Ми з Максимом лишилися самі. Він досі не відходив від вікна й не підходив до мене. Із зали підтюпцем прибіг Джеспер. Його цілий вечір тримали за зачиненими дверима. Він заметушився довкола, покусуючи поділ моєї спідниці.

— Вранці я поїду з вами, — сказала я Максиму. — Я поїду з тобою до Лондона.

Якийсь час він не відповідав. Лишень продовжував дивитись у вікно.

— Так, — урешті-решт байдужим голосом відказав Максим. — Так, ми мусимо триматися разом.

До бібліотеки повернувся Френк і став при вході, узявшись рукою за двері.

— Вони поїхали, — повідомив він. — І Февелл, і полковник Джуліан. Я за всім простежив.

— Добре, Френку, — відказав Максим.

— Я можу чимось допомогти? — запитав Френк. — Хоча б чимось? Комусь зателеграфувати, про щось домовитись? Якщо я можу щось для вас зробити, то не лягатиму хоч до ранку. І, звісно ж, я надішлю телеграму Бейкеру.

— Не турбуйтесь, — мовив Максим. — Для вас немає роботи… поки що. Утім після завтрашнього дня її може виявитися більш ніж достатньо. Ми візьмемося до справи, коли прийде час. А сьогодні ми хотіли б побути вдвох. Розумієте?

— Так, — відповів Френк. — Так, звісно.

Кроулі зачекав ще якусь мить, так само тримаючи руку на дверях.

— Добраніч, — попрощався він.

— Добраніч, — відказав Максим.

Коли Френк вийшов і зачинив за собою двері, Максим підійшов до каміна, де стояла я. Я простягла до нього руки, і він притулився до мене, немов