Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

він тебе принижує, то охочіше ти ладен цілувати землю, по якій він ступав. Дозволь тобі нагадати кілька речей, які ти про нього розповідав. Коли ти був дитиною і бавився іграшками на підлозі, він наступав тобі на пальці. Він натирав тобі очі перцем. Бив тебе палицею по голові. Коли ти був юнаком, він спалив твою колекцію брошур Маркса і Леніна. Він усіх лупцював, навіть служницю негритянку.

— Так, це була Бама, вона мала метр вісімдесят зросту, і боляче вдарила його по вуху, цілком заслужено.

— Він був вплутаний у сотню скандалів і судових позовів. Десять років тому він стріляв у машину, що в’їхала на його під’їзну алею, щоб розвернутися.

— Він хотів лише прострелити шину.

— Так, але він розтрощив вікна і його було притягнуто до суду за напад із вогнепальною зброєю — хіба ти не розповідав мені? Він схожий на одного з тих шалених грубіянів, які стали частиною твого життя. Чи скажеш, що це не так?

— Хоч як це дивно, але він не грубіян, він приязний чоловік. Але, передусім, він мій брат Юлік. Деякі люди такі справжні, що притлумлюють мою здатність критикувати. Щойно вони опиняються поруч — живі, реальні, — я нічого не можу вдіяти.

Вочевидь, Рената сама належала до цієї категорії. Я був палко прив’язаний до неї, бо вона була Ренатою. Вона мала ще й додаткову цінність — багато про мене знала. Я мав на неї законне право, бо ж стільки їй про себе розповів. Вона була знавцем життя і світогляду Сітрина. Для мене ж таке знання Ренатиного життя було необов’язкове. Мені досить було на неї дивитися. Обставини складалися так, що я потребував її міркувань. Що більше фактів я вкладав у неї, то більше її потребував, і більше зростала її цінність. У прийдешньому житті не буде такого особистісного чи еротичного зв’язку. Вам не доведеться підкуповувати іншу душу, щоб пояснити, що ви збирається робити, що хотіли зробити, що зробили і на що спромоглися інші тощо. (Проте природно постає питання, чому хтось має слухати такі речі просто так?) Духовна наука стверджує, що у прийдешньому житті моральні закони домінуватимуть і будуть такі ж непорушні, як закони природи у фізичному світі. Звісно, у теософському дитсадку я був лише початківець.

Але я ставився до цього серйозно. Я збирався здійснити химерний стрибок і зануритися в істину. Я вже по горло був ситий більшістю сучасних філософських підходів. Раз і назавжди мав намір з’ясувати чи є щось за тими нескінченними натяками на безсмертя, які мене переслідували. До того ж це одна з найважливіших та найреволюційніших речей, що їх людина може наважитися здійснити, і найцінніша. Соціально, психологічно, політично сама сутність людських інституцій — це квінтесенція наших уявлень про смерть. Рената сказала, що я ставлюся до інтелектуалів люто і зарозуміло, виявляю до них мстивість. Я завжди казав, що вони гають свій час і наш, і що я хочу побити й розтоптати їх. Може, і так, хоча вона перебільшувала мою агресивність. Я мав дивне відчуття, що сама природа не була десь там, об’єктивним світом, незмінно відділеним від суб’єктів, і що все зовнішнє чітко відповідало чомусь внутрішньому, що ці дві сфери були тотожні та взаємозамінні, і що природа — це наше власне несвідоме буття. Я прийшов до цього знання завдяки інтелектуальній праці, науковим дослідженням та внутрішньому спогляданню. Кожна річ у природі служила символом для чогось у моїй душі. У цей момент у «Плазі» я швидко оцінив власну позицію. У мене виникло відчуття, наче я у відкритому космосі. Система координат була нечітка і здригалася довкола мене. Тому треба було зберігати стійкість і якось практично поєднати метафізику та свою поведінку в житті.

Припустімо, що після найбільшої, найпристраснішої жвавості й тремкої краси, єдине, на що нам слід сподіватися — це забуття, велика порожнеча смерті. Які ж можливості нам тоді залишаються? Одна можливість — це поступово привчати себе до забуття, щоб зі смертю не зазнати якоїсь суттєвої зміни. Друга можливість — це робити життя дедалі нестерпнішим, щоб смерть видавалася бажаним визволенням. (У цьому решта людства вам цілком сприятиме). Є ще й інша можливість, її рідко обирають. Ця можливість полягає у тому, щоб дозволити найглибшим частинкам, які є в нас, проявити найглибше знання. Якщо немає нічого, крім небуття, і на всіх чекає забуття, тоді прийняті вірування нас не ввели в оману, та й усе. Мене б це здивувало, адже прийняті вірування рідко задовольняють мою потребу в істині. Та все ж треба допускати таку можливість. Та припустімо, що в цьому разі йдеться зовсім не про забуття. Що ж я тоді робив усіх цих шість десятків літ? Гадаю, я ніколи не вірив, що на нас чекає забуття, і, проживши п’ятдесят п’ять років в омані та абсурді, піддав сумніву і заперечив позірну раціональність та неспростовність погляду, який відстоював забуття.

Такі думки кружляли в моїй голові на горішньому поверсі готелю «Плаза». Рената й досі критикувала номер у мансарді. Я завжди забезпечував їй розкішне життя у Нью-Йорку, витрачаючи купу грошей, пускаючи їх на вітер, як золотошукач із Клондайку. Урбанович не без підстав вважав мене старим безумцем, який розкидається своїм капіталом, щоби він не опинився у ворожих руках, і намагався мене стримати. Проте це ж були не його гроші, так? Одначе все мало дуже дивний вигляд, бо люди, яких я ледве знав, заявляли на них свої права. Наприклад, Пінскер, адвокат Деніз, волохатий чоловік із краваткою, схожою на сирний омлет. Я не знав цього чолов’ягу, ми ніколи особисто не перекинулися жодним слівцем. Як же так сталося, що він запхав руку в мою кишеню?

— Як ми з тобою домовимося? — запитала Рената.

— Щодо Італії? Тобі вистачить тисячі доларів на тиждень?

— Чарлі, про тебе в Чикаґо говорять жахливі речі. Ти послухав би, яка в тебе там репутація. Звісно ж, до цього докладається Деніз. Навіть намовляє дітей, і вони повторюють усе, що вона про тебе думає. Тебе вважають нестерпним. Мама чує це повсюди. Проте, коли пізнаєш тебе ближче, виявляється, що ти милий — наймиліший хлопець із усіх, кого я знала. Що скажеш, якщо ми покохаємося? Нам не конче скидати весь одяг. Я знаю, що ти часом любиш пів-на-пів.

Вона роздягнулася знизу і до пояса, розстібнула для легшого доступу бюстгальтер й улаштувалася на краєчку ліжка у всій повноті, м’якості й красі своєї нижньої частини тіла — з блідим лицем і благоговійно зведеними бровами.