О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

тихо дзюркотіла в хвилях річки, чистими ясними звуками Пайової флейти[345] плинула з туманних лук. Їй підголошували лелеки, що носилися високо в небі, ганяючись за мушкою, і акомпанували рідні дзвіночки череди, що поверталася з пасовиська. І все питало його:

— Таки найшов дорогу додому?

Так, до нього озивалися знайомі голоси рідної землі. Листя, брость, квіти говорили до нього колишньою мовою його безпечної молодості, усі ці неживі речі, знайоме каміння, огорожі, ворота, рівчаки, кожний заворот дороги промовляли в його душі і обновляли її. Село всміхнулося йому, він почув його дихання, і вмить в його серці прокинулася давня любов до нього. Місто було десь далеко, далеко.

Старі інстинкти пробудилися, і село знов володіло Робертом Вомслі. І чудна річ, Алісія, що сиділа поруч його, раптом здалася йому якоюсь чужою. Він переживав зараз повернення до минулого, в якому їй не було місця. Ніколи ще не здавалась вона йому такою далекою, прозорою, недосяжною, такою невідчутною, нереальною. І водночас вона ніколи не здавалась йому такою чарівною, як зараз, сидячи поруч нього на тряскому візку і так само мало гармоніюючи з його настроєм і оточенням, як Маттергорн з сільським городом.

Увечері, коли скінчилися привітання і вечеря, вся родина, включаючи сюди й рудого собаку Бафа, розмістилася на ґанку. Алісія, не бундючна, але мовчазна, сиділа трохи осторонь у вишуканій блідо-сірій вечірній сукні. Робертова мати не без захоплення балакала з нею про рецепти мармелади і біль у крижах. Том сидів на горішній приступці, Робертові сестри, Міллі і Пем, на останній і ловили блищаків. Мати сиділа у плетеній гойдалці, батько — у великому кріслі з одною ручкою. Баф розлігся посередині, у всіх на дорозі. Духи присмерку, непомітно підкрадаючись, устромляли нові гострі стріли спогадів у Робертове серце. Село починало кружити йому голову. Місто було десь далеко-далеко.

Батько сидів без люльки й корчився від мук у важких чоботях — сповнена самопожертви данина ввічливості.

— Е, ні, так же не можна! — раптом закричав Роберт. Він пішов, приніс батькові люльку й запалив її. Потім почав стягати з старого чоботи. Другий чобіт несподівано знявся одразу, і містер Роберт Вомслі, з Вашінітон-Скверу, покотився по східцях, а на ньому вмить, скажено гавкаючи, опинився Баф. Том глузливо зареготав.

Роберт зірвав з себе піджак і камізельку й шпурнув їх у бузковий кущ.

— Ану, виходь, ти, тюхтію! — закричав він Томові. — Я зараз покажу тобі. Ти, здається, тільки що назвав мене фертиком? Ану, йди, йди, поскакай!

Том прийняв запрошення з захопленням. На траві закипіла боротьба. Тричі схоплювалися вони боковим обмахом, як справжні чемпіони, і двічі Тома переміг видатний адвокат. Розкуйовджені, сапаючи, вихваляючись один перед одним своєю відвагою, повернулись вони до ґанку. Міллі кинула якесь зухвале слово на адресу столичного брата. Роберт зараз же впіймав страшного жука і кинув його на неї. З диким вереском вона побігла по дорозі, а за нею помчав дух помсти. Пробігши з чверть милі, вони повернулися, і Міллі довелося просити вибачення у переможця-ферта, що остаточно збожеволів від сільського повітря.

— Я всіх вас запарю, всіх до одного, нещасні селюки, — вихвалявся він. — Женіть сюди ваших собак, наймитів, усіх запарю!

Він так чудово ходив колесом по траві, що Томові нічого не залишалося, як тільки глузувати від заздрості. Потім, погукуючи, він погнав за хату і витяг звідкись “дядька Айка“, старого чорношкірого наймита, з його банджо, посипав ґанок піском і протанцював “Курча на таці”. Ще з півгодини біснувався він, витинаючи усякі неймовірні штуки. Він співав, розказував такі історії, що геть усі кричали, що він їх морочить; одно слово, збожеволів від відновлення тих почуттів й інстинктів, що жили в його крові.

Він так розійшовся, що навіть мати спробувала обережно спинити його. І тут Алісія зробила якийсь порух, ніби хотіла щось сказати, але промовчала. Ввесь час вона сиділа нерухома, немов стрункий білий привид у присмерку, якого не можна ні спитати, ні розгадати.

Незабаром вона попросила дозволу піти до себе в кімнату, бо почуває себе втомленою. Їй довелося пройти повз Роберта. Він стояв на дверях, схожий на кумедника, з розкудовченим волоссям, з червоним обличчям, з недозволеним непорядком у костюмі; одне слово, не лишилось і сліду від бездоганного Роберта Вомслі, зразкового члена фешенебельних клубів, окраси виборного товариства. Він саме показував фокус з чимось із домашнього начиння, і вся родина зачарована ним, дивилася на нього з захватом і обожнюванням.

Коли Алісія проходила повз нього, він раптом здригнувся. Він зовсім забув про неї. Навіть не глянувши на нього, вона пішла до себе нагору.

Веселощі вщухли і, побалакавши ще з годину, Роберт теж пішов.

Коли він увійшов у кімнату, Алісія стояла біля вікна в тій самій сукні, що в ній сиділа на ґанку. У вікно простягала гілки в повному цвіту велетенська яблуня.

Роберт зітхнув і став біля вікна, готовий зустріти свою долю. Його зараз обвинуватять у вульгарності: він бачив цей засуд у всій поставі цього спокійного білого видіння. Він знав, як суворо судитиме його Ван-Дер-Пул. Чиста, холодна, біла вершина Маттергорну не могла не нахмуритися, побачивши, як у її долині скаче і бігає якийсь селюк. Сьогодні він сам зірвав з себе маску. Ввесь блиск, уся пишність, що їх надало йому місто, з першим подихом сільського вітру спали з нього, як надміру велике вбрання. Зажурений, він чекав присуду.

— Роберте, — промовив безстрасний, холодний голос судді, — я думала, що вийшла заміж за джентльмена...

Ось воно, починається. І все ж він пильно дивився на гілку яблуні, по якій він колись не раз вилазив з цього вікна, і йому здавалося, що він міг би це зробити й зараз. А скільки могло бути квітів на яблуні — мабуть, мільйонів десять. Але біля нього хтось знов заговорив:

— Я думала, що вийшла заміж за джентльмена, але...

Але чого ж це вона підійшла до нього так близько?

— Але я бачу, що мій чоловік...

Невже це говорить Алісія?

— Більше, ніж джентльмен, більше, ніж порядна людина, він... людина. Бобе, любий, поцілуй мене.

Місто було десь далеко-далеко.

Троянди, хитрощі й романтика[346]

Переклад М. Рябової

Ревенель, мандрівник, художник і поет, шпурнув журнал на підлогу. Семмі Браун, клерк біржевого маклера, що сидів біля вікна, схопився.

— Що з тобою, Ревві? — спитав він. — Мабуть, критика рознесла твої твори.

— Умерла романтика,